Маму щиро обурювало, що ми платимо помічниці “такі гроші” за дрібну, по суті, допомогу. Жінка мала забирати доньку зі школи, приводити додому та розігрівати обід. Всі.

– Та за таке гривень – червона ціна! А ви пʼять тисяч платите! – обурювалася мама.

Ми найняли помічницю, коли дочка пішла до першого класу. І я, і чоловік працюємо далеко від дому, тому нам фізично було не встигнути забрати дитину після уроків, привести додому, нагодувати та знову бігти на роботу.

До школи ще треба було доїхати, а потім до дому, якраз до кінця робочого дня ми встигали б доїхати до роботи. Ніхто нам таке не дозволив би.

Мама тоді активно займалася допомогою сім’ї брата. Там народилася дитина, і мама пропадала там дуже багато часу, чи то допомагаючи, чи просто нервуючи невістку.

Тому до неї ми з цим питанням один раз підкотилися, почули, що мама і так ледве справляється з наявним навантаженням, зрозуміли і більше не просили.

Об’єктивно, молодій мамі допомога була потрібніша, тому тут не було жодних образ. Ні, отже, ні, взагалі не питання. Почали вирішувати свою проблему по-іншому. І вирішити її вдалося за допомогою сусідки-пенсіонерки. В неї онуки вже дорослі, тому вона цілими днями вільна. За пʼять тисяч на місяць вона погодилася допомогти нам.

То був вдалий варіант, бо й доньки сусідку знала, і ми могли бути спокійні. Вона припадала якоюсь далекою родичкою чоловікові, але ми все одно більше сприймали її як сусідку.

За півроку чи дружина брата сама навчилася доглядати немовля, чи мама наша її просто дістала, але від маминих послуг сім’я брата відмовилася. Тут мама про нас згадала.

Якось у розмові випливла тема, скільки ми платимо за допомогу, і почувши суму, мама схопилася за серце. Це ж якісь шалені гроші за якісь там дрібниці! Та ще й чужій тітці.

– Та давайте краще я буду за онукою їздити! Мені пʼять тисяч теж не зайвими будуть, я з нею ще й уроки робитиму, все ж вам мороки менше вечорами!

Ну, гаразд, давай так. З сусідкою розплатилися, мама “впряглася в лямку”. Почала забирати внучку зі школи, годувати та робити з нею уроки, іноді вони гуляли.

І я думала, що все в нас добре, поки мама, через три місяці після того, як почала допомагати, не стала натякати, що платимо ми їй замало.

– На сьогодні пʼять тисяч – це ж якісь копійки!

Я нагадала, що ще недавно вона сама заявляла, що за таку допомогу – це дикі гроші, на що мама заявила, що вона її уроки робить і гуляє.

– А нічого, що це ще й твоя онука? Чи ти тепер все робитимеш за гроші? – розлютилася я.

Мама не знайшла, що сказати, але я відчуваю, що ця розмова не остання. Вже шкодую, що погодилася з маминою пропозицією. Платили б і далі сусідці та бід не знали.