Одній старенькій подзвонив чоловік. Це була зовсім стара старенька – їй уже під дев’яносто було. Вона жила одна в маленькій квартирці, вже ледве обслуговувала себе. І все думала: що робити, коли не зможе поставити чайник чи до туалету дійти? Або попросити сусідку хліба купити. Що буде?

Краще б вже її не стало, але доводиться жити, начебто виконувати тяжку працю, марну роботу…

А тут телефон задзвонив. Старий апарат на комоді. І старенька одразу впізнала голос чоловіка Григорія, хоч його багато років тому не стало, ще таким молодим був. Такий він був, чорнявий, кароокий. Тоді їм ледве по тридцять років виповнилося.

І з тих чорних днів життя наче й скінчилося. Ні, вона йшла своєю чергою, але як сон. Сон, у якому треба на роботу ходити та одяг купувати. Варити суп. Розмовляти з учнями. Але це не дуже схоже на справжнє життя. Навіть на море вона їздила, але й це теж було як сон. Море та море, пальми. Сонце. Сновидіння приємне, звісно. Але не дуже схоже на життя.

Григорій сказав, що він не загинув, це помилка. Потім усе пояснить. У нього все добре, просто довго довелося чекати на чергу, щоб зателефонувати. Пункт зв’язку тут один, а охочих багато.

Але ти не хвилюйся, вже все гаразд. Я додзвонився! І сьогодні о шостій годині вечора ми з тобою полетимо на море, пам’ятаєш, ми збиралися, Вірочка? Ось о шостій будь готова, люба. Полетимо на море!

Бабуся кивала сивою головою. А потім тільки сказала, що вона дуже стара. Зовсім постаріла. І ходити важко. І важко дихати. Як же ми на море полетимо, якщо ходити майже не можу? І я стара, негарна, а ти молодий і прекрасний, Григорій.

Григорій засміявся і відповів, що ходити не треба. Полетимо ж. І зовсім ти не стара, це тобі наснилося все. Ти просто довго спала, сон поганий бачила і нудний. Збирайся, Вірочка, полетимо на море.

Бабуся поклала слухавку і заплакала від щастя. Від полегшення. Дістала заповітну валізку, – її купили разом із Григорієм, коли мріяли про море. У валізці все чисте, приготовлене. Це смертна валізка. Там і гарна сукня, і білизна біла, і шкарпетки.

Навіщо тепер це зберігати та берегти, якщо Грицько знайшовся? Треба вдягнути. А в валізку покласти все необхідне в дорозі.

Бабуся поклала фотографію весільну. Паспорт. А більше нічого не треба. Там же море, завжди тепло. І Грицько про все подбає.

Бабуся одягла гарну сукню з мереживним комірцем. Дивиться в дзеркало – а вона й не бабуся зовсім. Вона молода! Як і має бути. Очі сині блищать, рум’янець на щоках, волосся золотисте, густе.

У двері зателефонували. Рівно о шостій! Молода колишня бабуся підбігла і відчинила двері. А там Грицько. Усміхається і бере за руку. Каже, – кинь ти свою валізку, Вірочка. Там на морі все є. І квіти, і дерева, і синє море, і небо. Все є. Полетіли, люба моя!