Я наймолодша дитина в сім’ї. Загалом нас четверо, але я народилася, коли старшим було вже по 9-10-12 років, різниця у віці, самі розумієте, не маленька. Так от, поки я росла, мені було приємно перебувати в оточенні старших. Мене завжди брали із собою, зі мною грали, займалися, влаштовували для мене якісь розваги. Друзі мені заздрили, адже їхніх старших братів і сестер під кулею не можна було змусити з ними няньчитися.

Та я виросла, а няньки нікуди не поділися.

Почнемо із сестри. Їй двадцять шість, мені сімнадцять. Вона весь час каже, що мені носити, куди ходити, що їсти, а що не їсти. Коли я почала трохи поправлятися, вона змусила мене сісти на дієту, попри те, що вона жила окремо, постійно дзвонила мені, і я перераховувала, що з’їла на сніданок, на обід, на вечерю. Якщо в переліку вона чула шоколад, цукерки, хліб або навіть банани, вона влаштовувала лекцію з підрахунком калорій, говорила, що я стану товстою, якщо не стежитиму за собою.

Тепер брати. Один із них не живе в нашому місті, він моніторить мої профілі в соціальних мережах і якщо бачить якийсь провокаційний за його мірками пост, то починає мене відчитувати. Але вони з сестрою ще нічого, зрештою, просто дбають про мою репутацію, але старший брат – це жах.

Він єдиний, хто зі мною та батьками і не дає мені спокою. Мені вже сімнадцять, але я не мала навіть натяку на стосунки. Я не кажу, що в цьому віці у дівчини має бути п’ять колишніх, але мені навіть погуляти з хлопцем, який сподобався, не можна. Якось однокласник проводив додому після школи – брат побачив у вікно, виходить і починає його допитувати: як звуть, що подобається, які плани на мене. Так було вже безліч разів! Одного разу я пішла на побачення, і він приїхав за пів години до кафе, де ми сиділи, і забрав мене, нібито пізно вже, хоча було всього 7 вечора, літо! Звичайно, всі кавалери після цього зникли, ніби їх і не було…