Я досить строгий батько і ніколи із сином не був близьким. Та ми й не перетиналися особливо, зазвичай із ним займалася дружина, а я максимум вечеряв за одним столом. У нас не було спільних посиденьок чи хобі, син завжди у себе закривався й проводив час сам. Тоді я навіть не думав, що щось роблю не так. Мені здавалося, що я чудово виконую свої батьківські функції.

Але потім не стало дружини. Не буду вдаватися до подробиць, одного дня ми з сином лишилися самі. І я зрозумів, наскільки некомпетентний у питаннях батьківства. Почнемо з того, що я постійно працював, часто без вихідних. Так, це допомогло нашій сім’ї стати більш забезпеченою, нічого не потребувати, але мене часто не було вдома. Якби син був молодшим, то, можливо, з його вихованням допомагала б моя мама чи батьки дружини, але йому сімнадцять, від опіки бабусь та їхнього контролю він відмовлявся.

І ось ми з ним, як дві тополі, зустрічаємося за вечерею ввечері. І мовчимо. Це мовчання з кожним днем ​​все сильніше гнітить мене, але з чого почати? Як знайти слова? Я дуже хочу сказати йому, що тепер люблю його за нас двох, але щоразу в горлі ніби скловата, і слова не хочуть виходити.

Нещодавно я прийшов трохи раніше і побачив його у вітальні. Він сидів на дивані, і в його очах були сльози. Я здивувався. Мене скував страх – щось трапилося. Або ж він сумує за мамою, що цілком нормально. Але як мені підступитися до нього, як спитати, що сталося?

В результаті я обережно присів поруч і мовчки притулився до плеча. Але він так нічого і не розповів, зрозуміло, бо я не питав. Здається, з дівчинкою було б простіше, адже їхні сльози – нормальна справа, а в мене пацан, розумієте?

Не знаю, як переступити через себе.