Свекруха порадила мені колись закрити рота і не забувати, хто мене годує. Тепер я повернула їй її слова
Я вийшла заміж у двадцять років. Велике кохання, а тут ще й вагітність, тому було вирішено йти до РАЦСу, щоб дитина народилася вже у шлюбі.
Мій соціальний статус свекрусі одразу не сподобався. Дівчинка з небагатої робітничої родини, жодних зв’язків, ніяких заощаджень, ще й освіти не було ніякої, крім школи.
Не знаю, чи вона відмовляла сина від шлюбу зі мною, але думаю, що відмовляла. Але не відмовилася і спілкувалася зі мною, як із холопкою. Принеси-подай-помий, помовчи.
Жити ми стали у другій квартирі свекрухи. Вони з чоловіком працювали на добрих посадах і дохід мали відповідний.
Чоловік мій на той момент ще доучувався, але вже працював, хоч його заробітки не можна було назвати великими. Тож його батьки нам допомагали.
Я своє становище у сімейній ієрархії розуміла, тому скільки могла, тримала язик за зубами, навіть коли свекруха переходила на відверте хамство.
Робила вона все так, щоб не бачив син. На людях завжди була ввічлива і доброзичлива. Тільки наодинці могла щось таке зробити. Але й моє терпіння теж має межу, і якось я почала огризатися, що свекрусі дуже не сподобалося. Тоді пролунала фраза про те, що мені варто пам’ятати, хто мене годує, та закрити рота.
Сказано було в грубій формі, але сенс був таким. Будь я старша, напевно, повелася якось інакше, але тоді я насправді закрила рот. А що? Жили ми у квартирі батьків чоловіка, вони нам підкидали грошей, бо чоловікові треба було й доучитися, повністю віддатись роботі він не міг.
Я ж тільки народила, хто на мене з дитиною чекає? До батьків на голову впасти? Ось вони зрадіють ще одному роту. Та й чоловік на це не пішов би.
Він не знав наших далеко не теплих стосунків із його мамою, складно було б щось довести, а руйнувати шлюб я не хотіла. Чоловіка я люблю. Ось я рота і закрила, але слова свекрухи запам’ятала добре на довгі роки. І нещодавно випала нагода їх повернути.
Нашій дитині вже п’ятнадцять років. Свекруха вже на пенсії, свекрва вже нема. Оскільки зарплата свекрухи була в конверті, пенсія вийшла досить скромна, не мінімалка, але дуже близько.
Ми із чоловіком уже купили собі своє житло, виплатили іпотеку. Ту квартиру, де ми колись жили, свекри продали вже давно.
Я можу сказати, що у нас із чоловіком дім – повна чаша. Дитина вже велика, я працюю, чоловік теж, обидвоє у своїх професіях на хорошому рахунку.
Коли свекруха вийшла на пенсію, швиденько проїла накопичення і стало зрозуміло, що сама вона на пенсію не проживе. У неї простора двокімнатна квартира, за комуналку виходить дуже багато, особливо взимку.
Останні десять років ми з нею майже спілкувалися. Після виходу з декрету я перестала терпіти її ставлення до себе та почала огризатися.
Вмовила чоловіка піти на знімну і вже там збирали на своє житло. У свекрухи важелі тиску на мене зникли, що не додало любові до моєї персони. Вона навіть не приховувала своєї нелюбові до мене, чим дуже здивувала свого сина.
Навіть видимості якихось сімейних стосунків не було, ні привіти, ні подарунки ми не передавали один одному. З онуком любляча бабуся теж не поралася ніколи. Спілкувалася тільки зі своїм сином, що мене влаштовувало.
Коли чоловік оголосив, що мама на свою пенсію не проживе, і озвучив, що їй треба допомагати, я не заперечувала. Це за будь-якого розкладу його мама. Поки допомога була потрібна лише грошима, я в це не встрявала. Але потім виявилося, що здоров’я почало здавати, потрібна вже допомога по господарству.
Я запропонувала найняти робітницю, але свекрусі захотілося, щоб невістка перед нею пострибала на задніх лапках. Чоловік попросив мене з’їздити. Я й поїхала.
Свекруха мене зустріла гордовитою посмішкою і почала позначати фронт робіт, але в мене свої плани були з цього приводу. Я її попередила, що сама в її будинку палець об палець не вдарю.
Якщо потрібна допомога по господарству – раз на тиждень приходитиме працівниця. Якщо не влаштовує, то може горбатитись сама.
Свекруха намагалася підвищити голос, але я її осікла і порадила закрити рота і не забувати, хто її годує. Гроші на її утримання і з моєї зарплати теж йдуть. А можуть і не йти, тоді декому доведеться затягнути пояс. Нам є, куди подіти гроші, у нас синові скоро вступати, а там і репетитори, і оплата університету, і квартира. Знайдемо, як витратити.
Тому у свекрухи лише один варіант – не викаблучуватися і з вдячністю приймати те, що дають. І, судячи з її погляду, вона це теж зрозуміла.
Не скажу, що помстилася, але була рада, що змогла повернути ці слова тій, хто колись їх сказав мені. Сорому за це не відчуваю.