Лідія Василівна – мати мого чоловіка – вже котрий місяць живе разом із нами. Вся річ у тому, що нещодавно їй зробили операцію. Звичайно, спочатку їй потрібна була допомога.

Свекруха елементарно не могла самостійно встати з ліжка або помитися. Я вже не говорю про те, щоб прибрати, випрати чи приготувати собі їжу. Чесно кажучи, мій чоловік Артем – не єдина дитина у своєї матері, є ще дочка Люда.

Але вона тільки-но народила дитину, тому у зовиці і в самої турботи вище даху. Загалом, вся відповідальність за свекруху та її здоров’я лягла на мої плечі. Я працюю дизайнером вдома, тому у перервах між замовленнями годувала Лідію Василівну, допомагала їй із особистою гігієною і навіть робила уколи.

Спочатку свекруха поводилася тихо-мирно. Але потім вона почала вередувати, як дитина: то їй постільна білизна не подобається, то світло від лампочок у люстрі надто яскраве, то суп пісний.

Загалом, я зрозуміла, що мати чоловіка потроху поправляється і сідає мені на шию. Вона вже самостійно пересувається по квартирі, може заварити собі чаю або сходити в душ, але все частіше невдоволено крехтить.

Побачивши такі позитивні зрушення, місяць тому я завела розмову про те, що матері чоловіка, напевно, буде найкраще у своїй квартирі:

– Яка ж Ви молодець, Лідія Василівно, – так швидко йдете на поправку. Мабуть, вже дочекатися не можете, коли повернетеся до своєї квартири до улюблених рибок та фіалок? – Почала я.

– Ой, Катюш, я навіть не знаю. У мене зараз такий вік, що я вже боюся. Раптом я засну і не прокинуся, а ви й не знатимете, що мене не стало. Та й звикла я вже разом із вами. Одній таки нудно, – сказала мені свекруха.

Така відповідь поставила мене в глухий кут. Я зрозуміла, що, зважаючи на все, Лідія Василівна не збирається повертатися до себе додому. А ввечері, коли чоловік повернувся з роботи, на мене чекав ще один сюрприз. Ми вечеряли втрьох, коли свекруха вирішила оголосити свою «геніальну» пропозицію.

– Діти мої, я так вам вдячна за допомогу, – пафосно розпочала Лідія Василівна. – І тепер хочу відплатити вам тією ж монетою. Моє здоров’я вже не те, що раніше. Тепер я боюся залишатися одна, з вами веселіше.

Тому я вирішила продати свою квартиру та віддати гроші вам. Я вже все порахувала. Пропоную і вам попрощатися зі своїми тісними двома кімнатками, на виручені гроші ми зможемо купити чудовий будинок. Давайте й надалі жити разом! – підсумувала свекруха.

Після цього Лідія Василівна показала на екрані планшета одноповерховий будиночок із ставком та невеликим садом, який був виставлений на продаж. Чоловікові мамина ідея шалено сподобалася. Він був у захваті від того, що зможе рибалити прямо у себе на подвір’ї.

А ще Артем давно хотів завести собаку, але я відмовляла його від цієї ідеї, пояснюючи, що у квартирі лабрадор чи ротвейлер нам ні до чого. Загалом, для однієї половини нашої сім’ї ідея про покупку будинку стала приводом випити шампанського, зате мені після цього захотілося зібрати речі та просто піти.

Було б справедливо, якби Артем сам цілими днями сидів зі своєю мамою. Тоді навряд чи він зрадів би перспективі і далі жити з нею під одним дахом. Я ж роками домагалася того, щоб працювати вдома, а тепер мій дім стане для мене в’язницею.

Боюся уявити, що буде, коли у нас народяться діти. Це зараз Лідія Василівна обіцяє їх доглядати і не лізти у виховання майбутніх онуків, але я впевнена, що все буде з точністю до навпаки.

Після останнього «застілля» чоловік уже тиждень умовляє мене прийняти пропозицію свекрухи. Я ж не знаю, як сказати Артему, що саме через цю пропозицію я збираюся подати на розлучення.