Не хотіла писати, але черговий скандал так вибив, що не можу більше мовчати. Подруги на мене дивляться і думають – ось дурепа. І я з ними згодна.

Річ у тім, що я вийшла заміж дуже рано, в 18 років, як я тоді думала, через шалене кохання. Зараз розумію – за кохання я прийняла першу закоханість, дах рвало тільки так. Вже у 19 я народила доньку. Я не можу сказати, що чоловік поганий, він нас з донькою дуже любить, старається з усіх сил, щоб у нас все було, не п’є, не зраджує, руку не підіймає, але характер…

Я працюю вдома, комерційний письменник, завжди в нього під боком, і все в нас добре у ці дні. Окрім того, я вчуся заочно в іншому місті – і ось тоді, коли я їду на сесію починається справжнє пекло. Не взяла слухавку – скандал. Чоловічий голос (є хлопці у групі) – скандал. Кудись вийшла увечері – скандал. Почуваю себе ніби плашка у клітці. Та я ж його поважаю і ніколи б не зрадила. Але він все одно постійно мене в чомусь підозрює.

Якось затрималася на парах, не дзвонилася, коли приїхала з університету. Затриматись довелося через курсову роботу. Оскільки навчаюсь після обіду, то повертаюся до гуртожитку приблизно о 7-8 вечора. А того дня затрималася на годину, а через морози телефон повністю розрядився. Коли приїхала і ввімкнула телефон – тремтіла від страху. Він закотив справжню істерику: не зміг мені додзвонитися, почав дзвонити моїй подрузі (з якою вчимося), збаламутив її до того, що вона теж впала в істерику, думала, що мене викрали-згвалтували-пограбували й таке інше. А подруга ще ненароком проговорилася йому, що в гуртожитку живе мій одногрупник, так там таке почалося! Чому ти не сказала? А він до тебе заходить? Напевно, і на пари та з пар разом, а потім ще й спите в одній кімнаті… Я думала, що збожеволію. Вибачаючись, аргументував свою істерику тим, що хвилювався, але я знаю його, знаю, що турбує його тільки одне – як би я не загуляла без нього будь-де.

Я знаю, що це ревнощі, і вони настільки необґрунтовані, що мені вже нікуди себе діти. Постійно за все виправдовуюсь, і так соромно, коли доводиться робити це перед сторонніми людьми. На мене дивляться з жалем, а я ненавиджу. І плачу через це чи не щодня, і звісно доводиться ще й ховатися, аби він цього не бачив…

Зустріла нещодавно хлопця, з яким зустрічалася у школі. Він на мене подивився, каже: “Ось чоловікові твоєму пощастило, мабуть, на руках тебе носить”. Я створюю видимість, що у нас все чудово, але вже давно нічого не прекрасно. Постійні лайки вимотали мене настільки, що я втратила радість у житті взагалі. Нікуди не ходжу – зникло бажання. Максимум, що собі дозволяю – раз на пару місяців випити з сестрою вдома, коли вона приїжджає. Та й то він увесь час коситься і потім дорікає, що я весь час присвятила їй, а на нього не звертала уваги.