– Мамочко, як ти мене налякала! – Олена буквально влетіла до лікарняної палати.

– Тихіше, тихіше, Оленко, що ти так кричиш? Ти ж моїх сусідок всіх розбудиш. Бачиш, відпочивають люди.

– Ой, – Олена закрила рукою рота. – Я не хотіла нікому заважати. Просто я так злякалася, коли мені просто під час лекції повідомили, що ти до лікарні потрапила. Адже я навіть до ладу не знала, що з тобою трапилося.

– Гіпертонічний криз, доню.

– Вдруге вже… Як ти себе зараз почуваєш?

– Трохи краще, – злукавила Зоя Семенівна, почувалася вона погано, але щосили трималася, щоб не засмучувати Олену. – А як ти тут так швидко виявилася?

– Я як почула, що ти у лікарні, одразу на автобус побігла. Щойно встигла на рейс.

– Ох, дарма я тільки тебе сполошила, від навчання відірвала. У мене лікар запитав: “Кому з родичів повідомити?” Ну, я й назвала тебе, сказала, в якому університеті ти вчишся. Подзвонили тобі, значить.

Олена не була рідною дочкою Зої Семенівни, вона була її похресницею, але вже давно називала її «мама».

До десяти років Олена була цілком по-дитячому щаслива. Про ті часи у дівчинки збереглися теплі спогади, вона виховувалась у рідній сімʼї, яка була дуже дружною.

Але одного разу до їхньої сімʼї постукало величезне горе: не стало батька. Мати від тих пір немов підмінили, була в депресії і говорила страшні речі. Олена страшенно лякалася цих слів.

Дівчинка бачила, як важко матері та старанно допомагала їй, наскільки могла. Але далеко не все залежало від її старань, мати протрималася лише два місяці, а потім почала пити.

Без господаря в будинку все занепало. Паркан давно покосився, дах підтікав, город, який рік тому годував сім’ю, заріс бур’янами. Усю живність мати продала, залишивши лише кілька курей.

Коли мати влаштовувала в будинкі посиденьки, які часом закінчувалися глибоко опівночі, Олена йшла з дому і ночувала, де доведеться. Дівчинка мріяла про одне: якнайшвидше вирости і виїхати вчитися, навіть неважливо, куди. Головне – подалі від матері.

Олена дуже любила матір, але тільки ту, що була раніше. Вона була найкрасивіша, найдобріша і ласкавіша… Ту матір, яка була зараз, Олена страшенно боялася і намагалася зайвий раз не з’являтися на очі.

Олена не переставала сподіватися, що мати схаменеться і стане колишньою, але ставала тільки гіршою – жінка все ближче підходила до краю прірви. Вересневим днем, коли Олена тільки-но пішла до школи, мами не стало.

Олена  гірко плакала. Залишившись круглою сиротою, вона розуміла, що попереду її чекає дитбудинок. На якийсь час Олену забрала сусідка.

– Ти скажи, Оленко, невже в тебе жодних родичів не лишилося?

– Ні, – мотала головою дівчинка, витираючи сльози.

– Ти подумай, згадай, може, просто давно не спілкувалися. Ну, не може ж нікого не бути.

– У мене є хреcна. Але вона не родичка, а знайома мами, вони колись працювали разом.

– Це не важливо, треба хоч їй повідомити.

Зоя Семенівна жила в іншому селищі. Коли її розшукали і повідомили про те, що сталося, вона негайно вирушила за Оленою. Вони не бачилися близько року, про те, в яких умовах жила дівчинка, її хресна не здогадувалася.

Зоя Семенівна жила сама. Її єдиний син, закінчивши університет, вирушив підкорювати столицю.

Зоя Семенівна завжди мріяла про доньку, мрія збулася, коли жінці вже було сорок. Донька народилася слабенька і прожила лише кілька днів.

З матір’ю Олени Зоя Семенівна подругами ніколи не були, їх розділяла різниця у віці близько п’ятнадцяти років. Щоб пережити трагедію, Зоя Семенівна, дізнавшись про народження дівчинки, напросилась у хресні. Мати Олени, розуміючи, що зараз відчуває жінка, не відмовила.

Останнім часом Зою Семенівну почало підводити здоров’я, тому хресну вона не відвідувала, але як тільки дізналася про те, що трапилося, не роздумувала ні секунди.

Зоя Семенівна одразу оточила Олену увагою та турботою, від рідної матері дівчинка давно цього не отримувала. Олена ожила, змінилася, почала посміхатися. Ще тоді вона вирішила, що ніколи не залишить Зою Семенівну. Буквально через рік Олена стала називати хресну мамою.

Закінчивши школу, Олена успішно вступила до педагогічного університету. Вона не хотіла їхати з села, боячись залишити хрещену маму, бо та нерідко хворіла, але Зоя Семенівна наполягла:

– Ти що надумала, доню? І що ти робитимеш тут, у селі? У колгоспі працювати? Ти школу зі срібною медаллю закінчила! Ні, Оленко. Влаштовуй своє життя, не думай про мене. Все одно підеш з рідного дому, коли заміж тебе покличуть.

– Ні, мамо, я тебе ніколи не залишу. Я тебе заберу з собою, – посміхалася, обіймаючи свою другу маму Олена. – Нареченому так і скажу: без мами заміж не піду!

– Так відлякаєш нареченого! – сміялася Зоя Семенівна.

Олена дуже засмучувалася, що не може щодня відвідувати прийомну матір у лікарні. В університеті наставала відповідальна пора – літня сесія.

Успішно склавши всі іспити, Олена повернулася до села. Зоя Семенівна на той момент вже була вдома. У цей же час у селі з’явився молодий спеціаліст – Михайло, тут він опинився за розподілом.

Зоя Семенівна все життя пропрацювала ветлікарем у колгоспі, вийшовши на пенсію, часто ділилася величезним досвідом з молодими фахівцями, які приїжджали.

Михайло свою професію дуже любив, він уважно слухав, що розповідає Зоя Семенівна, вона була просто джерелом знань. Якось у нього виникло питання, на яке йому не терпілося отримати відповідь, і він вирішив вирушити до своєї наставниці додому.

Коли Мишко підійшов до хвіртки, на ганок вийшла Олена. Побачивши її, хлопець мову втратив і навіть забув, навіщо прийшов.

– А ви до кого? – відчула на собі погляд дівчина.

– Я?

– Михайло, щось трапилося? – вийшла з дому Зоя Семенівна.

– Ні, ні, я піду.

– Давай, заходь, не соромся. Не просто так ти прийшов.

Михайла посадили за стіл, напоїли чаєм. Він дуже бентежився, відчував, як палають жаром його щоки, а погляду від Олени відвести не міг.

Минув рік. Олена закінчивши другий курс, приїхала до села.

– Мамо, до нас сьогодні Михайло прийде! – щасливо посміхалася Олена, на її погляд Зоя Семенівна зрозуміла, що станеться щось важливе.

– Мамо, – сказала Олена за столом, нервово смикаючи куточок скатертини.

– Зоя Семенівна… – спробував підтримати її Мишко.

– Мамо, ми з Михайлом вирішили одружитися.

– Діточки мої, щастя яке! Як я за вас рада! – сплеснула руками жінка.

– Тільки я одразу Михайлові сказала: я маму не залишу, без мами заміж не піду, – сміялася Олена.

– А я лише “за”! Куди ж ми без вас… – посміхався Михайло.