Двадцять років разом, а дружина, як і раніше, мене дивує. Отримала спадок, але вкладати ці гроші відмовляється. Я, каже, має нести людям радість, тож відкриє кафе для котів.

Антоніну Олексіївну, тітку моєї дружини Ірини, я ніколи не бачив. Тітка Тоня, рідна сестра моєї тещі, поїхала з нашого міста одразу після закінчення школи.  Закохалась, кинула навчання, друзів та батьків, і почала життя з чистого аркуша на іншому кінці країни. Таку історію розповіла мені дружина.

Мовляв, для всього їхнього сімейства Антоніна стала персоною нон грата. Навіть ім’я її краще було вголос не згадувати, щоб не нарватися на невдоволення батьків, тобто бабусі та діда моєї дружини.

Тітка Тоня зрідка подавала про себе звісточки і надсилала посилки, які теща, людина злапам’ятна, навіть у руки брати ніколи не хотіла. Так і говорила, мовляв, і чути про сестру не бажаю. Ірина все ж таки з тіткою зв’язок підтримувала. Стежила за її життям у соцмережах, там же спілкувалися. Загалом якесь уявлення про її життя мала.

Я особливо не вникав у їхні стосунки, але краєм вуха чув, що тітка останнім часом багато хворіла. Хотіла повернутись, рідні місця подивитися. Але не склалося, і деякий час тому тітка Антоніна відійшла в інший світ. Для нас із дружиною це стало повною несподіванкою. Ще й тому, що тітонька залишила моїй дружині спадщину.

Із чоловіком вони розійшлися, дітей так і не нажили. У заповіті Антоніна вказала, що залишає все своє добро Ірині. Залишати було що. За роки життя тітка сколотила непоганий, за нинішніми мірками, стан.

Хороша облаштована дача, квартира і так, по дрібниці. Коли минули півроку, дружина увійшла в законні права і отримала після продажу рухомого і нерухомого майна на руки кругленьку суму.

Кажуть, звичайно, не роззявляй рота на чужий мед. Але я все ж таки подумав, що ми з Ірою вигідно вкладемо ці гроші. Наприклад, купимо нашим дітям по квартирі чи заміський будинок побудуємо для себе.

Дружина особливого потягу до життя у власному будинку не мала, але хто відмовиться від такого шансу, подумав я. І, як виявилося потім, зовсім дарма я вважав свою дружину людиною розумною.

Завів я якось обережну розмову про те, що ми робитимемо з багатством, що ненароком звалилося на нас. Натякнув, що зараз якраз на ринку нерухомості спад. Можна купити хороший будиночок у популярному заміському селищі за приємною ціною.

Ірина з подивом на мене подивилася і відповіла, що ні про який будиночок вона й не думала.

Додала, що тітка все життя прожила далеко від дому та рідних. На новому місці в неї життя не склалося, а додому повернутися завадили обставини та ставлення родини.

— Їй було дуже самотньо, але ніхто не хотів зрозуміти тітку Тоню. На згадку про неї хочу відкрити котокафе. Люди приходитимуть, гратимуться з тваринами і поминатимуть мою бідну тітку добрим словом. Для неї це буде найкраща нагорода.

Я спершу нічого не зрозумів. Яке кафе, якісь кішки. Ірина пояснила, що це новий формат кафе та ресторанів.

Власники дають дах бездомним тваринам, доглядають їх, а відвідувачі, окрім смачної їжі, отримують можливість спілкуватися з милими пухнастиками, які шастають тут же, між столиками.

У такі кафе, сказала дружина, приходять ті, хто з якихось причин не може дозволити собі тримати кішку вдома. Не готові до відповідальності або просто завжди зайняті і не хочуть, щоб тварина нудьгувала в чотирьох стінах.

Все це дуже здорово, але до чого тут ми, наш спадок і якісь там кішки? Дружина знову здивовано подивилася на мене.

— Тітка залишила спадок мені, тож тільки мені й вирішувати, на що його витратити. Наші діти хай собі самі заробляють на квартири. А жити за містом я не хочу, мені й у квартирі нормально живеться.

Теща, коли дізналася і про спадщину, і про котокафе, влаштувала справжній скандал. Кричала, що гроші це спільні і витратити їх треба разом. Мовляв, сестра до самої смерті залишилася впертою, і тільки на зло всій іншій рідні написала такий заповіт.

Я, в якісь пвіки, з тещею погодився. Начхати мені на стосунки в їхній родині, але спускати таку суму на якесь там кафе, та ще й на кішок, це просто дурниця несусвітня. Та дружина прогорить уже за місяць. Адже в неї ні досвіду у бізнесі, ні відповідного мислення немає. Все життя пропрацювала вчителем у школі, і раптом зібралася стати ресторатором.

Дружина до наших із тещею доводів глуха. Мовляв, як хочу, так і вчиню. Захочу, то взагалі переведу всю спадщину до благодійного фонду.

Загалом уже місяць сімейство наше гуде, як потривожений бджолиний вулик. Собачимося майже щодня, але переламати наполегливість дружини мені ніяк не вдається. Уперлася рогом, твердить про своїх котів. Зовсім збожеволіла. Не знаю, як напоумити і як врятувати нашу сім’ю від руйнування.