Коли я ще тільки в школі вчилася, таку поведінку зневажала всією душею. Пам’ятаю, була в нас одна така жіночка у дворі, яка, отримавши синець від чоловіка, щоразу йшла з речами до матері (у сусідній будинок), але, варто було синцю зажити – поверталася. Смішила людей вона дуже сильно. Ось сиділи на лавці у дворі чи біля під’їзду, дивилися, як вона з сумками сюди-туди бігає.

Час минав, я росла, зустріла чоловіка, закохалася й сама не помітила, як  стала тією наївною жінкою, яка щоразу біжить до мами в сльозах і клянеться не прощати знущання, побої, приниження, але… Прощає. Цирк поїхав, клоуни залишилися. Знаєте, коли відчула це на собі, вже зовсім не хотілося сміятися з тієї жінки, які я знала ще у дитинстві.

Знаю, домашнє насильство це не правильно, неприпустимо і я не повинна цього терпіти. Але чомусь, усі звикли, заплющують очі. Та й скаржитися на таке сенсу немає, все одно отримаєш одні звинувачення: сама винна, треба одразу в поліцію, б’є – значить любить… Так і я люблю, ось у чому сенс. Не любила б – не поверталася б. Дітей у нас немає, спільного майна не так багато, щоб ділити. Він доводить мене до найстрашніших думок, він отруює мені життя, я втратила всіх подруг, розучилася спілкуватися, не працюю, бо він забороняє. Інша б від такого життя давно втекла, а я біжу, але повертаюся. Сама. Навмисно.

Щось зі мною не так, але любов переборює в мені страх від побоїв, страх бути приниженим і відчути себе слабким. Не уявляю, що буде далі, як складеться моє майбутнє, але без нього я свого життя не бачу.