Рік тому я купила квартиру, але в’їхати вийшло лише через шість місяців. Квартира була в жахливому стані, що пояснювало її дешевизну. Тож півроку довелося віддати під ремонт. Робили не поспішаючи, щоб не дратувати сусідів цілодобовим довбанням. Дуже намагалися враховувати всі побажання сусідів і взагалі бути максимально непомітними.

Але ось закінчено довгоочікуваний ремонт, куплені і розставлені меблі, і ми з моїм хлопцем з почуття глибокого морального задоволення в’їжджаємо в нову, чистеньку, свіженьку квартирку. Чи це не є привід для радості?

За час нашого затяжного ремонту ми встигли познайомитися з частиною сусідів, які здебільшого виявилися адекватними та терплячими людьми. Жодного разу навіть не підвищені тони не перейшли, примудряючись домовлятися. Тому з цього боку ми теж ніякої каверзи не очікували.

Перші два тижні було все чудово. Ми обживалися, нас ніхто не турбував, ми теж нікому не давали приводу для скарг. Але на початку вересня мало не кожен вечір у квартирі над нами почало творитися якесь пекло. Таке відчуття, що там відкрили філію нічного клубу.

Десь від сьомої вечора і до опівночі, а то й довше, до нас долинала гучна музика, сміх, верески-писки. Було зрозуміло, що молодь відривається. Старші люди явно воліють інший музичний супровід своїм пиятикам.

Дивно, але за час ремонту ми жодного разу не стикалися із такими ситуаціями у цій квартирі. Так що це відкриття стало для нас із моїм хлопцем неприємним сюрпризом. Але навіть у цій ситуації ми спробували спочатку якось звикнути, адже все одно лягали близько опівночі, а ближче до цього часу зверху все затихало.

Але потім все-таки терпець урвався. Ну насправді скільки можна? Тиждень покуролесили, два, але місяць жити в такому ритмі просто нереально. Якби це було тільки у вихідні, то з цим ще хоч якось можна було миритися, але вечірки були майже через день.

Ми не стали одразу телефонувати в поліцію, спочатку вирішили самі поспілкуватися. Мій хлопецт піднімався кілька разів, ніби затихало. Але наступного дня або через день-другий знову вечірка.

– Та там студенти. Напевно, курс другий. З цими малолітками взагалі марно розмовляти. Я не втрачала надії домовитись миром, без залучення поліції та інших сторонніх.

У сусідів вдалося дізнатися, що квартира належить жінці, яка там не мешкає. Вона її здає студентам уже не перший рік. Минулого року сусіди теж страждали від вічних тусовок. Мені одразу пояснили, що боротися із цим неможливо. Сусідка неадекватна, а дільничного ще спробуй знайди. Поліцію того року кілька разів викликали, але користі від цього ніякого не було.

Я звикла не вірити пліткам, тому заморочилася та знайшла номер телефону квартирної господині. Якщо її назвали неадекватною, це ще не означає, що вона такою є, правильно? Вирішила з нею сама поговорити.

Перша розмова була цілком нормальною. Вона пообіцяла поговорити зі своїми квартирантами, щоб вони вели себе тихіше. Я їй подякувала і почала чекати ефекту від розмови. І сталося – цілих два тижні панувала тишина. Але потім все поступово пішло наростаючою.

Я знову зателефонувала сусідці, вона розмовляла вже агресивніше, але ми дійшли компромісу. І знову та сама історія – тиждень тихо, а потім знову розколбас. Третього разу я вже не додзвонилася, трубку ніхто не взяв. Це мене винесло.

Ну, здаєш ти квартиру, чудово. Стеж, щоб процес заробляння тобою грошей не заважав оточуючим. Це так просто. А не можеш – ну то вибачай. Я стала методично щоразу викликати поліцію. Кілька разів приїхали, нічого не змінилося. Згодом і їздити вже перестали.

А я ж казала, що мене, якщо допекти, не зупинити? Ось я й почала боротися. Скарги полетіли і до поліції, і до прокуратури. Коли зрозуміли, що я та ще скалка і просто так цю справу не спущу, почалася двіжуха. І дільничний з’явився, і у квартирі над нами тиша була. Мені сусідка сказала, що коли туди почав дільничний ходити як на роботу, студенти жваво з’їхали.

Сусідка врешті-решт залишилася без мешканців, а ще з’ясувалося, що здавала квартиру вона нелегально, за що їй вліпили штраф. Оскільки сусідів її квартиранти допікали не перший рік, люди охоче розповіли поліції всю правду.

А знаєте, хто винен залишився у всій цій історії? Звісно ж, я! Що мені вчора вона особисто приїхала сказати.

– Ну що, задоволена?! А я мати-одиначка, між іншим! На що мені тепер дитину годувати та одягати?! Мало того, що квартирантів мені налякала, ментів нацькувала, ще й під штраф мене підвела! Я тобі це просто так не спущу!

Поки вона намагалася щось там ще верещати, я її попередила, що вона собі зараз не лише штраф, а й статтю наговорить.

Сусідка заткнулася, але під ніс продовжила щось бурчати. З тим і пішла.

І хто їй винен? Сама не захотіла по-доброму вирішувати питання, довела ситуацію до піку, а тепер одержала на що заслужила і ображається. Чи вона думала, що статус матері-одиначки – це якийсь чарівний оберіг?