У мене на батьків і образа, і роздратування, і агресивність. Тут свою роль зіграло і те, як ростили мене, коли я була маленькою, і те, що батьки відмовляються сприймати, що в мене є своя сім’я та своя дитина, на яку я хочу витрачати гроші.

Мама мене народила у вісімнадцять років. Вони з батьком одружилися і досі разом, щасливі у шлюбі та виховують молодшу дочку, яку народили, коли обом уже було під сорок років. Ось такі вони люди – одну дочку народили попереду паровоза, другу – застрибуючи в останній вагон. Але, в принципі, це їхня справа. Я на той момент уже доросла була.

Хоча мене все одно періодично зачіпало те, яка велика різниця в поведінці батьків між тим, як виховували мене, і тим, як виховують сестру.

– Ну що ти хочеш. Тоді ми були молоді, а тепер у нас уже усвідомлене батьківство, на цю дитину ми чекали, – пояснила мені мама. Ну, отак мені натякнули, що на мене ніхто не чекав.

Мама як дізналася про вагітність, почала працювати з дому, ходила, як кришталева, дуже береглася. Після декрету на роботу не вийшла, щоб росити доньку. Тато непогано заробляє, квартира у них своя, тож це було її право.

Але мамі хочеться для молодшої дочки найкращого, тому часто в бюджет вона не вкладається. І тоді вона згадує, що має ще старшу дочку. Мені вселяють, що мене батьки виростили, а тепер я зобов’язана їм допомогти виростити молодшу сестру.

Коли я захотіла навчитися грати на гітарі, мені сказали, що не витрачатимуть грошей на цю нісенітницю. Мовляв, це дитяча забаганка, рази два позаймаюся, а потім перестану.

Коли сестра захотіла грати на піаніно, їй купили піаніно, найняли педагога, а потім відправили вчитися до музичної школи, звідки через півроку сестра пішла, бо набридло.

Не чула, щоб батьки бодай раз із цього приводу щось сказали. Ні, вони кажуть тільки, що дівчинка шукає себе, а їхній обов’язок їй у цьому допомогти. Будь-яка примха сестри виконується негайно, донечка ж просить. І це так відрізняється з тим, що було в моєму дитинстві, просто небо та земля.

Я розумію, що заздрю ​​дитині, але вдіяти з цим нічого не можу. Тому я вирішила просто дистанціюватися від сім’ї, тим більше що вийшла заміж.

Зараз маю свою дитину, їй чотири роки. Звичайно, я хочу, щоб вона мала можливість займатися тим, чим хоче. Ми ходимо у різні гуртки, йому дуже подобається плавати. І все це коштує грошей, зрозуміло.

Але мама вважає, що я поводжуся неправильно. Мій обов’язок – це допомагати їм з батьком піднімати молодшу дочку. Тобто, я маю підключитися і почати теж оплачувати її забаганки.

Ось зараз вона вирішила зайнятися бальними танцями. Я була в шоці, коли дізналася, скільки для цього потрібно грошей. А вона ж не просто так займається, вона хоче ще кудись їздити і перемагати.

Мені б з цього приводу батьки сказали, що слід пришити гудзик на чоло, щоб губу не розкочувала так сильно. Але це мені, а сестрі вони відмовити не можуть та й не хочуть. Тому я маю наплювати на свою сім’ю, на свою дитину і віддавати гроші батькам, які витрачатимуть їх на молодшу сестру.

А з якої радості мені так чинити? Навіть якщо не брати до уваги мої дитячі образи, то виходить дуже дивне кіно.

Вони вирішили народити дитину, мама вирішила звільнитися з роботи, щоб повністю присвятити вихованню та розвитку молодшої дочки, вони їй у всьому потурають, витрачають шалені гроші на всі її примхи.

У зв’язку з цим я, доросла вже жінка, яка має свою сім’ю, повинна відмовляти своїй дитині в гуртках і решті, бо ці гроші треба віддати батькам на молодшу сестру.

– Це ж твоя рідна сестра, як ти можеш бути такою відстороненою!

А це мій рідний син, який мені куди рідніший, ніж сестра. І люблю я його більше, і в долі його теж зацікавлена ​​більше, ніж у долі сестри, як би це низько не звучало.

Хочеться змінити номер телефону та поїхати з сім’єю в інше місто, щоб уже ніхто мені мозок не полоскав. Я вже серйозно розглядаю такий варіант і чоловікові про це говорила. Думаю, що ми таки переїдемо. Мені від цієї ситуації дуже некомфортно.