У Сергія Павловича виявився дуже важкий день. Але прийшовши додому, він не застав спокою, його кіт постарався на славу і мало не довів свого господаря
Задоволений Сергій Павлович повернувся додому. Позаду був важкий робочий день, але попереду на нього чекали вихідні. То чого ж йому не радіти життю? Тим більше, що його дорогоцінна дружина вирушила в короткочасне відрядження, яке саме збігалося з вихідними днями.
Особлива краса полягала в тому, що перед своїм від’їздом дружина перейнялася їжею свого дорогого чоловіка, наготувавши різноманітних смаколиків – від борщу до пиріжків з повидлом, які Сергій Павлович дуже любив.
Ні, свою дружину Сергій Павлович безперечно любив і досі носив би її на руках, якби міг підняти. Але іноді так приємно відчути себе неодруженим, особливо, коли за плечима вже двадцять років міцного шлюбу.
Сергій Павлович скинув набридлий за день костюм і в домашньому наряді, що складався з майки, сімейників і шкарпеток, вирушив на кухню, передчуваючи смачну вечерю.
Однак варто було йому ввімкнути на кухні світло, як з голови зникли всі добрі думки. Погляд Сергія Павловича був спрямований у крісло, звідки на нього дивилося щось.
Щось було лисе, тілесного кольору і віддалено нагадувало кішку. Дуже своєрідну кішку. І це щось дивилося на Сергія Павловича своїми величезними очима.
– Б-барсик? – дуже несміливо поцікавився Сергій Павлович, намацуючи тилом дверний прохід.
Щось голосно нявкнуло і зістрибнуло з крісла, підійшло до остовпілої людини і почало тертися об його ноги. Тепер у Сергія Павловича не було жодного сумніву, що це все-таки кіт.
Причому їх із дружиною кіт, який ще вранці хизувався густою рудою шерстю. Що ж могло за день трапитися, щоб пристойний кіт за день перетворився ось на цю лису істоту, яку тільки через розміри не можна прийняти за щура, в якого лишай?
– Ой ой ой! Як же я Вірі це все пояснюватиму? – запанікував Сергій Павлович.
Кота дружина дуже любила. Після того як з’їхали діти, Барсик став для дружини кимось на кшталт наймолодшої дитини. І Сергію Павловичу навіть думати не хотілося, що з ним зробить чоловік, коли побачить улюбленця в такому вигляді.
Вона ж нізащо не повірить, що все сталося саме, і Сергій Павлович не має до цього жодного стосунку. Як не повірила свого часу і тому, що він не прав свій спортивний костюм із її шовковою сукнею, і не знає, чому колір “ніжний персик” деградував до “п’яної зливи”.
А раптом кіт хворий? Сергій Павлович кинув погляд на кота, який продовжував тертися об його ноги. Самому Сергію Павловичу різко захотілося почухатися скрізь і відразу.
Акуратно, щоб не торкатися кота, Сергій Павлович підтяг шкарпетки і почав відступати в глиб квартири. Вечеря скасовується, треба терміново їхати до ветеринара, може, кота ще можна врятувати і якось виростити йому шерсть за ті три дні, що подружжя не буде вдома.
Сергій Павлович так поспішав, що мало не вискочив за двері без штанів, схаменувшись в останній момент. Потім до нього дійшло, що коли кіт точно замерзне по дорозі до ветеринара, отже, кота треба було в щось замотати.
Гарні речі було шкода, особливо свої, але якщо він чіпатиме речі дружини, то доля лисого Барсика здасться йому казкою.
Замотавши все-таки кота у свій шарф, Сергій Павлович засунув кокон, який у нього получився, у сумку і поспішав до знайомої ветеринарної клініки.
Там була очікувана черга. Сергій Павлович сидів як на голках, поглядаючи на годинник і молячись, щоб не подзвонила дружина. Але чи то молився він погано, чи то доля у нього була сьогодні така, але дружина все-таки зателефонувала, причому в самий невідповідний момент.
Сергій Павлович намагався довести ветеринару, що це той самий Барсик, якого місяць тому привозили на щеплення. Просто з ним щось сталося.
Лікар відмовлявся в це вірити, пояснюючи, що цього просто не може бути. І ось у розпал цієї захоплюючої розмови і пролунав телефонний дзвінок від дружини.
Не взяти трубку було ніяк не можна, це відразу змусило б дружину нервувати, а в неї тиск, розвинена фантазія і панікерські нахили. Вона точно подумає, що з Сергієм Павловичем щось трапилося, а потім підніме тривожно всіх, до кого дотягнеться. І хтось із них обов’язково проговориться про сумний стан Барсика.
– Ало, ти вдома? Добре. А котлети поїв? А пюрешку? А салат бачив? Розумниця! Як там Маркіз? Який Маркіз? Ну, ти мене знову не слухав! Я ж сказала, що їду у відрядження з колегою, а в неї кота залишити нема з ким, тому вона привезла його до нас. То як там Маркіз? Вони там із Барсиком не б’ються?
Запевнивши, що Маркізом все чудово, а з Барсиком вони вже найкращі друзі, Сергій Павлович закінчив розмову. Вибачився перед ветеринаром, який осудливо похитав головою і буркнув, що декому треба було б менше пити.
Повернувшись додому, Сергій Павлович розкутав, як виявилося, цілого Маркіза, і пішов шукати Барсика, який міг би й раніше потрапити господареві на очі, а не доводити його до такого стану.
Барсик виявився на шафі, звідки він своїми величезними очима дивився і на Сергія Павловича, і на Маркіза, якого його чоловік знову навіщось притяг до будинку.
Пару хвилин Сергій Павлович вмовляв улюбленця покинути верхотуру, навіть спокушав котлетою, але не досягши успіху, потім плюнув на цю справу і пішов все-таки вечеряти. В Сергія Павловича видався дуже важкий день, дуже.