Як же у нас люди люблять рахувати чужі гроші, особливо коли їх це взагалі ніяким боком не стосується. У мене в сусідах один такий рахівник утворився.

Я купила в іпотеку квартиру, зробила там ремонт. Квартира до мене була в такому стані, що жити в ній було б гидко. Там раніше жив дуже п’ючий дідусь, який квартирку так запустив, тому там треба було робити косметику як мінімум.

На масштабний ремонт грошей не було, але квартиру я привела до житлового стану. Ламінат поклала, плитку у ванній, шпалери переклеїла і натяжну стелю зробила.

Вишукувала бюджетні варіанти, бо я не мільйонер, а іпотека гроші тільки так їсть. Квартира стала кращою, ніж була, але до нормального стану ще робити і робити.

Загалом, є в мене квартира та старенька машина, яку мені віддав тато. У нього став сідати зір сильно, за кермом став почуватися невпевнено, вирішив від гріха подалі мені машину віддати.

Машині вже двадцять років, за нею добре стежили весь час, тому вона виглядає пристойно, але старенька, потребує постійного ремонту.

Спеціально із сусідами я не знайомилася, не бачила в цьому сенсу і бажання не було. Зведе доля – познайомимося, ні – нашим легше.

Ось доля мене і звела з однієї із сусідок. Вона якось прийшла до мене, щоб попросити борошно. Сказала, що затіялася з млинцями, а борошна раптово не вистачило.

– До магазину не можу збігати, у мене двоє маленьких дітей, а їх заради п’яти хвилин збирати не хочеться, – пояснювалася сусідка.

Я запросила її увійти, сама пішла на кухню, щоб відсипати в принесену миску борошна. У цей час сусідка встигла озирнутися.

– Як у вас тут гарно. Раніше тут такий смітник був, – висловилася вона з якоюсь незрозумілою інтонацією.

Я просто попрощалася і випроводила раптову гостю. Думала, що це поодинокий випадок. Але з того часу сусідка майже щодня почала до мене ходити. То їй треба одне, то інше. Начебто трохи просить, зате регулярно.

Поступово вона розповіла мені майже все своє життя. Що чоловік п’є і на одній роботі довго не затримується, що в неї двоє дітей, що сама вона працювала в перукарні. Купа марної інформації.

Нещодавно сусідка вирішила перейти на новий рівень. Приходить, питає, чи не збираюся я до магазину. Сказала, що сьогодні ні, а завтра піду.

– Ой, а давай я тобі список напишу, а ти купиш продуктів? А то мені з моїми магазинами ходити справжня каторга!

Ну, гаразд, чого б не допомогти. Написала вона мені список, там курка, макарони, яйця, молоко, хліб і ще всяка нісенітниця.

Сходила, купила, що треба собі, окремим чеком пробила покупки сусідки. Принесла їй пакет, віддаю, стою чекаю, що вона подивиться чек і віддасть гроші.

Вона мені дякую, забирає пакет і намагається зачинити двері. Я їй не даю цього зробити, говорю, що мені непогано б отримати витрачені гроші назад.

Вона на мене вилупилася і заявила, що вона не має грошей, нічого вона мені віддавати не збирається. Дуже цікаве кіно, а з якої такої радості я мала б її продуктами постачати?

– У тебе грошей багато, ти мусиш мені допомагати! – впевнено випалила вона. І почала перераховувати квартиру, машину, ремонт, загалом, я як сир у маслі катаюся, а вона ні, тому я мушу допомагати. І двері переді мною зачинили

Ну що робити, не буду ж я ломитися до неї в дім і битися за пакет із продуктами. Це якось… ну, я не знаю, але це точно не на мене. Гаразд, думаю, ну й дідько з нею. Нехай подавиться.

Я думала, що на цьому наше спілкування і припиниться, але за кілька днів вона знову прийшла, начебто так і треба. Хліб, каже, скінчився, у тебе є хліб?

У мене є, і я його їм. А підгодовувати сусідку я більше не планую, про що я їй заявила і цим її дуже здивувала. Тепер я її найлютіший ворог, мабуть, не дала сісти собі на шию.