Аліса у нас завжди була цілеспрямованою дівчинкою. Вже у восьмому класі знала, куди буде поступати, які предмети їй потрібно буде здати, навчалася старанно, знаходила час займатися ще у гуртку та постійно брала участь у різних шкільних заходах.

Дочкою ми по праву пишалися і намагалися завжди допомогти у її устремліннях. Хоча наша допомога була мінімальна. Аліса сама вступила на бюджет, з другого курсу знайшла собі профільний підробіток, щоб досвід напрацьовувати. Усі пророкували їй великі кар’єрні успіхи.

Ми з чоловіком відкладали гроші на освіту доньки дуже давно, думали, що поки сили є, треба більше зібрати, життя-то непередбачуване. А коли вона вступила сама, вирішили витратити на житло доньці. Взяли іпотеку, стали квартиру здавати і потихеньку кредит виплачувався. Дочка жила в іншому місті в гуртожитку, ми їй про подарунок вирішили не розповідати.

Після ВУЗу дочка повернулася до нашого міста. У нас, звичайно, не мегаполіс, але також місто не з останніх. ще й близько до столиці – дві години на електричці. Влаштувалася вона тут працювати за фахом, одразу дали гарну зарплату.

Окремо жити Аліса не рвалася, її й удома майже не бувало. З головою поринула в роботу, дуже їй вона подобалася. Так до двадцяти восьми років із нами й прожила.

Ми вже іпотеку виплатили, коли дочка прийшла з новиною, що виходить заміж. Це було дуже несподівано, бо ми навіть не підозрювали, що дочка має хлопця. Але зраділи, бо думали, що не складається в Аліси особисте життя. Тільки радість тривала рівно до моменту знайомства з її нареченим.

Хлопець виявився теж двадцяти восьми річним, здоровий, як шафа з антресоллю. Вищої освіти немає, закінчив якийсь технікум, але за фахом не працював. Працював менеджером з продажу чогось там.

Начебто на перший погляд хлопець і нічого, але після кількох годин розмов стало зрозуміло, що жодних планів на життя у нього немає, кар’єрних устремлінь теж, влаштується все якось потрохи – головний його принцип. Але дочка поруч із ним просто новорічною гірляндою світилася.

Гаразд, подумали ми з чоловіком, вона в нас дівчинка з головою, не вибрала б собі в нареченого зовсім недолугого мужика. Тому відмовляти не стали, взагалі нічого не сказали з цього приводу. Одружуйтеся – і гаразд.

Квартиру ми оформили на доньку ще до весілля. Не хотілося, щоб потім житло, яке дісталося нам важкою працею, пішло набік. Нехай дочка сама їм розпоряджається. Вона від такого подарунка захопилася.

– Ну, хоч не з нуля починатимете, – приймаючи подяку, посміхнувся чоловік. – Тільки там ремонт треба робити. Мешканці хоч і акуратні були, але все одно освіжити не завадить.

Дочка запевнила, що вони із чоловіком його обов’язково зроблять найближчим часом. Але майже одразу молодята заселилися у квартиру, сказавши, що робитимуть ремонт поступово. Ми з чоловіком запропонували допомогти руками, адже чотири людини явно швидше впораються, але дочка відмахнулася, мовляв, самі впораємося. Та як хочете, ми й не нав’язуємось.

Ось уже три роки вони там мешкають, а ремонтом навіть не пахне. Грошей у них завжди немає. І це зовсім не дивно. Адже зять у двадцятому році як лишився без роботи, так дочка на собі сім’ю і тягне з того часу. Ні, її чоловік потім улаштувався, зараз він працює, але як!

Зять влаштувався кудись на будівництво охоронцем. Працює добу за три. Там здебільшого з ним пенсіонери працюють, яким удома нудно. Прийдуть, раз будівництво обійдуть, і до себе у вагончик, чай пити і телевізор дивитися. Ось уже робота для тридцятирічного чола, який у плечах ширший за деякі дверні прорізи. І платять за таку роботу також не мільйони.

Дочка ж вдень працює на своїй основній роботі, а вечорами пише курсові, контрольні, реферати і таке інше. Звичайно не висипається, від неї вже залишилися очі і зачіска.

– А ти, зятю, працювати почати не думаєш? Чи так все життя на плечах у дружини і проїдеш, – стримуючи роздратування, питав нещодавно мій чоловік.

– Так я працюю взагалі-то, – образився зять.

– Ох вже робота – добу на одному дивані спати, а потім три доби вдома. Не надірвешся з такою роботою? Може, ще чого шукаєш? Здоровий ж чоловік!

– Тому й здоровий, що жили не рву. Усіх грошей не заробити, а здоров’я не повернеш. Он у мене, брательник орав-орав, а в тридцять п’ять грижу заробив. І все!

– А що дружина у тебе жили рве, це як?

– Ви так кажете, ніби вона вагони вантажить, – фиркнув зять. – На роботі папірці перебирає, потім удома за комп’ютером сидить. Велика робота.

Хотіла я сказати, що вона зі своїми “папірцями та комп’ютером” йому на одяг, їжу, телефон, спортзал та вітаміни заробляє, себе не шкодує, спить по п’ять годин на день. Але подивилася на доньку і не стала.

– Не треба на нього так наїжджати. Він працює, не вдома сидить. Потім поміняє роботу, поки просто нічого потрібного немає, – попросила вона, коли ми вийшли на кухню.