— Про що Ви, Валентине Валентиновичу? – Здивувалася Віра, коли почула зізнання. — Які можуть бути між нами стосунки, якщо ви одружені?

«Звичайно, причина не в цьому, – подумала Віра. — Але ж треба йому хоч щось відповісти. Адже не відв’яжеться».

– Ну і що, що одружений? — здивувався Валентин. — Якщо це не заважає мені, то чому турбуватиме вас? А я вам квартиру подарував би. Ми б у ній зустрічалися.

«Що б таке сказати у відповідь? – подумала Віра. — Людина вона, зважаючи на все, аморальна, а отже, враховуючи її службове становище, чесної відповіді не зрозуміє. Треба щось вигадати».

— Ви що, серйозно хочете, щоб я стала на шляху чийогось щастя? — сказала Віра перше, що їй спало на думку.

«Це по-перше, – подумала Віра. — А по-друге, можна додати, що він на тридцять років старший за мене. Хоча ні. Ось йому цього в жодному разі не можна говорити. Адже він — мій начальник. Образиться. Тоді мені доведеться іншу роботу шукати. Ні. Таким, як він, слід відмовляти так, щоб їм не було прикро. Нехай не зрозуміло, але аби не прикро».

— На шляху чийого щастя ви боїтеся встати, Віро?! — вигукнув Валентин. – Не розумію!

«Ще б вам зрозуміти, — подумала Віра. – На це і було розраховано».

— Ну, як же? – відповіла Віра. — А ваша дружина? Адже вона, напевно, вас любить.

– Хто любить? – здивувався Валентин. – Моя дружина? Мене?Ну, це ви, Віра Павлівна, даремно так про мою дружину. Адже ви її зовсім не знаєте. Вона не така, запевняю вас. І на цей рахунок можете бути абсолютно спокійними, тому що моя дружина мене просто ненавидить. За той час, що ми разом, я багато для цього зробив.

— Чого ж ви тоді не розлучаєтеся, Валентине Валентиновичу, якщо дружина не любить? – запитала Віра. — Так багато для цього зробили й досі разом? Підозріло.

“Справді? – подумав Валентин. — Чого я не йду від неї, якщо все так? Потрібно викручуватися».

— Права, ви, тисячу разів права, — сказав Валентин. — Давно треба було піти від неї. Піти одразу, як відчув, що не любить вона мене. А я не йшов. Все щось тягнув, — зітхнув Валентин. – Все на щось сподівався.

— На що сподівались? – не зрозуміла Віра.

«Ось це чіпляється, — подумав Валентин. — На що ж я сподівався? Ах так!”

— Сподівався, що ще можна щось виправити та повернути її кохання, — відповів Валентин. — Але тепер, коли я зустрів вас, Віра, я зрозумів, що її кохання мені не потрібне. Нехай і надалі ненавидить. Переживу!

«Ні, Валентин Валентинович, — подумала Віра, — щось не те. І справа навіть не в словах, які ви кажете. На мою думку, вся справа в тому, що ви просто погано граєте. Навіт не намагаєтеся. А з іншого боку, для чого вам особливо старатися? Перед ким? Переді мною, чи що? Ось зараз я вам покажу, як треба! Вчіться!»

– Не вірю, – сказала Віра. — Жодному вашому слову не вірю. Це ви навмисне зараз на свою дружину намовляєте, Валентине Валентиновичу, щоб я погодилася зустрічатися з вами. А я впевнена, що Ваша дружина вас любить.

«Ось як грати треба, — подумала Віра. – Чим відповісте?»

– Це моя дружина мене любить? — тихо промовив Валентин. — Ну, знаєте, Віра Павлівна, після всього, що я вам зараз розповів, ви смієте таке казати! Ось від кого, а від вас я такого не очікував. Я вам душу свою розкрив, а ви? Та моя дружина, якщо хочете знати, не йде від мене ще тому, що їй нема куди піти. Вона якщо і любить когось, то тільки себе! Вона навіть дітей наших не любить.

«О! – радісно подумала Віра. – Діти! Це добре. Діти можуть стати в нагоді».

— То у вас ще й діти є? – здивувалася Віра.

– Як їм не бути? — усміхнувся Валентин. — Адже ми з Людмилою двадцять п’ять років разом уже. Тут, Віра Павлівна, хочеш не хочеш, а будуть і діти, і… ще багато чого.

«У мене вже є онуки, Віра, а ти кажеш, — подумав Валентин».

— І чи багато у вас дітей? – запитала Віра.

— Троє, — сумно відповів Валентин. — Два хлопчики та дівчинка.

– Тим більше! — радісно вигукнула Віра. – Ще й діти! Та хто я буду, якщо заберу батька у дітей? Ні-ні, Валентин Валентинович, і не вмовляйте. На таке я ніколи не зважусь. Щоб я, та на чужому горбі до раю, е-е, тобто — на чужому щасті та своє будувала? Ні.

— Та чому ж ні, чому?! – закричав Валентин. – Що за капризи? Діти вже давно дорослі. Окремо живуть. А ви кажете, на чужому щасті. Немає в нашій родині жодного щастя, зрозумійте. Ні! Не було! І не може бути!

— Не вірю я вам, Валентин Валентинович, — сказала Віра. – Що хочете зі мною робіть, а не вірю. 25 років разом, троє дітей, високе становище в суспільстві, доходи відповідні, квартира в цетрі міста пустує, а ви кажете, що щастя немає. Навіщо ви обманюєте мене?

— Чому обманюю?

— Не знаю, чому, — відповіла Віра.

— Що ж мені зробити, Віра, щоб ви мені повірили? — спитав Валентин.

“Ну ось. Це вже зовсім інша розмова, – подумала Віра. — Тепер я бачу, що ви готові на багато на що».

– Зробимо ось що, – відповіла Віра. — Нехай ваша дружина сама прийде до мене і скаже, що вас ненавидить і відпускає до мене.

— І тоді ви мені повірите та станете моєю, Віра?! — вигукнув Валентин.

«Питайте! – іронічно подумала Віра. — Звісно, ​​стану! Адже в мене, крім вас, у житті нічого немає і бути не може! І тому я все кину і стану вашою. І ми гулятимемо з вами вечорами в парку жолуді збиратимемо і згадуватимемо вашу молодість».

— Ну, а що мені ще робити? – відповіла Віра. — Якщо ваша дружина сама приведе вас до мене, зізнається, що не любить, то нічого іншого мені не залишається, як стати навіки вашою. Тільки ви, Валентин Валентинович, не затягуйте. Я все життя на вас чекати не маю наміру. Жіночий вік короткий. Це зараз мені двадцять три, а не встигну озирнутися, як…

— Я зрозумів, Віра, зрозумів, — швидко й радісно відповів Валентин. — Це я миттю.

— Але одразу попереджаю вас, Валентин Валентинович, — сказала Віра, — що якщо ви просто втечете від дружини і просто з нею розлучитеся, то мене це не влаштує. Тому що в такому разі я думатиму, що стала причиною вашого з нею розлучення.

Якщо хочете, щоб між нами було щось по-справжньому серйозне, нехай ваша дружина (після того, як ви з нею розлучитеся) сама мене про це попросить. Це і буде доказом того, що вона вас не любить. І в такому разі на мені жодної провини не буде. Я продовжуватиму жити з чистою совістю.

– Я все зрозумів, Віра, – сказав Валентин. — Все буде так, як хочеш.

«Треба буде дружині його зателефонувати, — думала Віра, дивлячись услід Валентину. — Попередити».

Увечері Валентин розмовляв із дружиною, яка все вже знала та була готова до розмови.

— Але чому ні, Людмила, чому? – кричав Валентин. — Ти ж мене не любиш, я тебе не люблю. Діти наші – дорослі. В нас онуки вже є. Чому не хочеш після розлучення сказати Вірі, що не любиш мене та відпускаєш до неї?

— З принципу… і не хочу, — відповіла Людмила. — Тому що я не хочу, щоб ти був щасливий з іншою. Адже я тебе ненавиджу? Так?

– Так?

— І навіщо мені своїми власними руками влаштовувати твоє щастя з якоюсь там Вірою? – запитала Людмила. – З якого дива? Навіщо мені це?

— Справді, — задумливо промовив Валентин, — з якого дива тобі дбати про моє щастя? Я ж про твоє не дбаю.

— От якби… — сказала Людмила і сумно зітхнула.

– Так! – закричав Валентин. – Говори, Людмилf, я зроблю все, що ти хочеш!

Людмила сказала, що вона хоче.

— Е-е, Людочка, ні, — впевнено відповів Валентин. – Так не піде. Хитра яка ти. Це занадто дорого. На таке я не можу погодитись.

— Як знаєш, Валентин, — сказала Людмила. — Мої умови ти почув. А інакше я просто з тобою розлучуся, заберу половину, а потім подзвоню Вірі, і в усьому звинуватиму її.

– Але, Людмила! — вигукнув Валентин. – Це нелюдяно!

— Тоді погоджуйся на мою умову, — сказала Людмила.

– “Погодься”! Легко сказати. А я із чим залишусь?

— З Вірою, — спокійно відповіла Людмила. — І що ти прибіднюєшся, Валентин? Адже я не все в тебе забираю. Всього лише більшу частину. Тобі буде десь і на що щасливо жити з молодою дружиною. Ну? Погоджуйся, нелюбимий. Адже Віра довго чекати не буде.

Валентин подумав два дні та погодився.

Одразу після розлучення Людмила та Валентин прийшли до Віри. Людмила сказала все, що хотів Валентин, і одразу пішла, залишивши колишнього чоловіка наодинці з Вірою.

— Про що ви, Валентин Валентинович? – сказала Віра. — Те, що Ваша колишня дружина не заперечує, це, звичайно, добре. Але! Яке може бути між нами кохання, якщо ви ще не поговорили з вашими дітьми? Ви що, серйозно хочете, щоб я стала на шляху їхнього щастя?

— Що за нісенітниця?! – закричав Валентин. – Мої діти – дорослі люди. У них уже діти є! Яке ще їхнє щастя, Віро?

— Яке щастя? – здивувалася Віра. — Дуже звичайне. Адже зараз вони – ваші щасливі спадкоємці. Між вами та ними нікого немає.

А тут з’являюсь я. Вся така молода і гарна, і позбавляю їхньої частини спадщини. Ви думаєте, їм сподобається, що я заберу собі квартиру у центрі міста? А якщо у нас із вами буде дитина? І не одна! Думаєте, ваші дорослі діти це схвалять? Сумніваюсь. Або ви хочете збудувати наше з вами щастя на нещасті ваших дітей?

— Що ви ще хочете від мене, Віра? — слабким голосом промовив Валентин.

— От нехай ваші діти також прийдуть і скажуть, що не проти, якщо ви станете моїм чоловіком, — відповіла Віра.

– Добре, – сказав Валентин. – Я поговорю з дітьми. Думаю, вони підуть назустріч мені.

— Тоді заразом і з онуками поговоріть, — додала Віра, — хай і онуки підуть вам назустріч.

– Онуки? — тихо перепитав Валентин.

— Ну, щоб совість нас обох не загризла, — сказала Віра, — і ночами спали спокійно. Адже вони ще маленькі ваші онуки, так?

– Маленькі.

— Не хочу, — сказала Віра, — щоб вони приходили до мене ночами в страшних снах, у яких простягали б мені свої маленькі ручки і дорікали б мені, що я зробила їх нещасними.

«А поки ти вмовлятимеш дітей і онуків, — думала Віра, — я ще щось придумаю».