Валерію надоїли безпардонні родичі дружини і він вирішив поставити їх на місце
Валерій увійшов на кухню і засміявся:
– Аня, ти що, цілу орду цим годувати збираєшся? Збиралися ж удвох посидіти з тобою ввечері.
– Слухай, тут таке діло… Олег Ярославович з сімʼєю ввечері приїдуть. Я не встигла тобі сказати.
– Твій родич із сім’єю? – Валерій насупився. Перспектива чужих людей у домі його зовсім не тішила. Та й візити цієї родини зазвичай нічим добрим не закінчуються.
– Ну так. А що з твоїм обличчям?
– Наче ти не знаєш. Я терпіти не можу сторонніх вдома.
-Але ці «сторонні» – мої родичі. – наполягала Аня. Вона звикла захищати свою сім’ю та всіх, хто до неї належить. Але цих родичів вона справді бачила рідко. Однак суті це не змінює.
– Та роби, як знаєш. Але особисто я їх розважати всі свята не маю наміру. Тому культурну програму вигадуй сама.
– Придумаю. Не сумнівайся.
Аня замислилась. Коли чоловік так говорить, це не віщує нічого доброго. Якщо він вирішив не розважати гостей, то робити цього він не має наміру. Ну і добре. Аби з кислим обличчям не сидів. А він це вміє. А зараз все-таки свято і зовсім не хотілося б псувати ні з ким стосунки. Щоб відволіктися, Аня продовжила готувати.
Шумне сімейство, яке приїхало в гості, порушило затишний побут Ані та Валерія. Леся Василівна привезла з собою валізу пліток і дорожню сумку чуток. Причому ці плітки і чутки торкнулися майже всіх друзів, знайомих та сусідів, навіть тих, про яких Аня і чути не чула.
– А Катька з третього під’їзду знову заміж вийшла! – поїдаючи четвертий еклер, сплеснула руками тітка Леся. Активна жестикуляція призвела до того, що крем з еклера випав прямо на штани чоловікові тітки Лесі Олега Ярославовича.
– Леся, ну ти! Дивись, рукавичку відкрила і махає своїми тістечками.
– Олег, не ганьби мене! Іди у ванну та замий. Нічого страшного. Анічка, будь добра, покажи йому, де у вас що. Валериій, уявляєш, Катерина-то знову одружена.
– Уявляю. Знати б ще, що за Катерина така. – пробурчав Валерій. Найменше йому зараз хотілося з’ясовувати подробиці чужого особистого життя.
– Ну як же… Катюша – це дочка Марії та Дмитра. Це сусіди Анічкиної мами. Налий мені, будь ласка, червоного. – По-господарськи накладаючи собі закусок, попросила Леся Василівна.
– Оце у вас апетит! – не втримався від подиву Валерій.
– Ну, у нас таких різносолів не буває, ми люди прості. А у вас тут все таке смачне. Аня твоя – скарб. Таку дружину собі схопив! – Леся Василівна жартівливо тицьнула в бік почервонілого господаря будинку.
– Тьотя Леся, ну що ви … – Аня, що увійшла до кухні, почула розмову і поспішила врятувати чоловіка від розмов з родичкою. І треба сказати, вчасно. На історії про тітку Галю з… він навіть не пам’ятав звідки, Валеріяй почав втрачати терпіння.
Це посилював той факт, що дядько Олег із захватом (у всіх сенсах слова) вживав настоянку, яку він зберігав для особливих випадків. Адже він просив Аню не ставити її на стіл.
Хоча, треба сказати, Аню теж стомили галасливі гості, які примудрилися за вечір знищити тижневий запас продуктів, завантажити непотрібною інформацією та виявити чудеса безпардонності. Але вона майстерно зображала привітність та гостинність. А Валерій сердився. І стримувати роздратування йому було дедалі важче.
Укласти гостей вирішили у спальні, бо Леся Василівна сказала, що у Олега Ярославовича хвора спина і йому потрібна більш рівна поверхня, ніж диван у вітальні. Це сповнило чашу терпіння Валерія.
– А що відбувається? – вибухнув він.
– Та кажу ж, спина в нього. – здивовано відповіла Леся Василівна. – Аня нам і постелила у вас.
– Я не про ліжко. Ви вдерлися до нас як ураган, з’їли всі продукти, якими ми могли б харчуватися цілий тиждень, то ще й мою спальню атакуєте! Що ви за люди? – Валерій остаточно втратив самовладання.
– Валерчику, що з тобою, любий?
– І не називайте мене Валерчиком, мені не п’ять років.
– Ну, вибач, будь ласка… – почала була Леся Василівна, але чоловік перебив її: – Мати, та чого ти перед ним принижуєшся? Теж мені пан. Міг би так сказати, що нам не радий. Збирайся, поїдемо додому.
– Але ж куди ви? – втрутилася Аня. – Перестаньте негайно! Валерій припини!
– Аня, дякую. Але нам справді краще виїхати. Вибачте за турбування. Гроші за продукти переведу тобі на картку.
Як тільки за гостями зачинилися двері, Аня втомлено опустилася на стілець. – Погано вийшло…
– Та все нормально, Аня. Давно настав час відвадити цих халявщиків. Вічно приїжджають на все готове.
– Ти знаєш, я не шкодую такої дрібниці для близьких людей.
– Одумайся! Які вони тобі близькі? Вони не думають ні про тебе, ні про твою сімʼю, ні про твій комфорт. Хіба близькі так чинять?
Ані не було чим заперечити чоловікові. Справді, бувають такі родичі, які не приносять нічого, окрім головного болю та турбот. Та нічого. Поображаються і перестануть. Натомість наступного разу замисляться про справжнє значення слова «родичі».