Вероніка подивилася на годинник.

— Пора! – сказала вона. — За дві години повернеться твоя дружина.

– Так не хочеться розлучатися, – сумно відповів Ілля.

— Мені також не хочеться, — сказала Вероніка. — Але що робити. Адже ти не хочеш, щоб Світлана побачила мене тут.

– Нічого страшного. Адже ти її найкраща подруга. І ми завжди можемо сказати, що ти щойно прийшла.

— Ти маєш рацію, — Вероніка задумалася. — І все ж таки краще не ризикувати. Не давати їй привід почати щось підозрювати.

— Вона ніколи тебе не підозрюватиме, — впевнено заявив Ілля.

– Чому?

— Бо, по-перше, вона думає, що ти ненавидиш мене. А по-друге, вона впевнена, що ти дуже любиш свого чоловіка і ніколи його не обдуриш.

— І все-таки, — сказала Вероніка. — Давай виявимо обережність. Щоб наша таємниця ніколи не була розкрита. Ти згоден?

— Звичайно, я згоден. Але мені дуже шкода, що твій чоловік повертається лише за два дні, а моя дружина вже сьогодні.

— А як мені шкода.

— Але ж тобі хоч було добре зі мною ці дні? – запитав Ілля.

– Ти ще питаєш! Я у житті не відчувала нічого подібного. Час, який я проводжу з тобою, це…

Вероніка задумалася.

— Найкраще, що є в моєму житті.

— А коли ми зустрінемося наступного разу? – запитав Ілля.

— Як тільки твоя дружина та мій чоловік знову поїдуть на кілька днів.

– Коли це ще буде, – жалісно промовив Ілля.

— Нам слід запастися терпінням, коханий. Я впевнена, наше кохання витримає все. І чим більше труднощів нам доведеться подолати, тим міцнішим воно буде.

– Ти така мила, – сказав Ілля. — Я обіцяю, як тільки моя дружина поїде, одразу тобі подзвоню.

— А я одразу приїду. Навіть не чекатиму, коли поїде мій чоловік. Обіцяю, я зроблю тобі таке, що жодного разу не робила.

– Ось як? — здивовано вигукнув Ілля. — Хіба ще є щось, чого ти не робила? На мою думку, ти робила вже все. Ні?

— Цього точно не робила. Я таке навіть чоловікові не робила. У кіно бачила. Давно збиралася спробувати, але… Наступного разу побачиш. Нехай це буде сюрпризом.

Провівши Вероніку, Ілля став готуватися до приїзду дружини.

«Що вона таке задумала? — думав Ілля, згадуючи слова Вероніки про сюрприз, прибираючи сліди її присутності у квартирі. — Не терпиться дізнатися. Ах, Вероніка. Ну що за жінка. Цікаво, а за що вона мене покохала? Адже в мені нічого такого нема. Хоча…

Чому нічого. Щось, мабуть, є. Адже й Світлана мене за щось покохала. І навіть погодилася вийти за мене заміж. Може, я цікавий? Я десь чув, що жінки люблять чоловіків не за їхню зовнішність, а за те, що вони цікаві. Вони так і кажуть: «Цікавий чоловік». Не пам’ятаю тільки, де я це чув? Напевно, в якомусь кіно».

Порядок у квартирі було наведено. А невдовзі й Світлана зателефонувала.

– Сьогодні не чекай, – сказала вона. – Не встигаю на поїзд. Завтра приїдуу.

– Завтра? А о котрій?

– Увечері.

Закінчивши розмову з дружиною, Ілля згадав про сюрприз, обіцяний Веронікою, і замислився.

«Щастя саме пливе до рук, — думав він. — Коли ми ще з Веронікою зустрінемося? Невідомо. А так хочеться дізнатися, що за сюрприз вона приготувала мені».

Схвильовано дихаючи, Ілля зателефонував до Вероніки і повідомив їй радісну новину. Вероніка зраділа та сказала, що сьогодні обов’язково приїде. Але коли достеменно, не уточнила.

— Про обіцяний сюрприз не забудь, — нагадав Ілля.

— Не забуду, — відповіла Вероніка.

Минуло три години, а Вероніка ще не приїхала.

Ілля вже збирався їй зателефонувати, але почув, як відчиняються двері квартири. Вийшов у передпокій. Там дружина.

— Сюрприз, — радісно відповіла Світлана. – Уявляєш, я встигла! Встигла на поїзд і повернулася додому вчасно. А чому в тебе такий переляканий вигляд? Щось трапилося? Ти не радий?

– Радий, – видавив із себе Ілля. – Несподівано просто. А я дуже, дуже радий. Ти навіть не уявляєш, як вчасно приїхала.

– Чому вчасно?

— Тому що я дуже скучив. Сил немає.

“Треба терміново зв’язатися з Веронікою, – думав Ілля, – і попередити її”.

Але зв’язатися не вдалося. Зв’язку не було.

«Нічого страшного, — думав він. — Якщо Вероніка прийде, то двері їй відчинить Світлана. Вероніка – не розумна. І все одразу зрозуміє. І вийде, що вона приїхала не до мене, а до своєї подруги».

Ілля та Світлана сиділи на кухні, коли у двері зателефонували.

– Відкриєш? – запитала Світлана.

— Це, мабуть, хтось до тебе, — відповів Ілля. — Хтось із твоїх подруг. А твої подруги не люблять мене. Сама їм відкривай. Тільки в вічко перш подивися. І якщо хтось чужий, не відчиняй.

— Ходімо разом, — сказала Світлана.

Вони підійшли до дверей. Світлана подивилась у вічко. Але Вероніка спеціально затулила його рукою.

Світлана подивилася на чоловіка і покрутила головою.

— Нічого не видно, — прошепотіла вона.

У двері знову зателефонували.

– Хто там? — суворо запитав Ілля.

– Та я це! — радісно відповіла Вероніка.

Світлана одразу впізнала голос подруги.

— Я ж говорю, що це до тебе, — сказав Ілля. — Сама з нею розмовляй.

Світлана відчинила двері.

Вероніка була у довгій шубі з капюшоном. І стояла повернувшись спиною до дверей. Тому вона й не бачила, хто їй відчинив двері.

– Сюрприз! — голосно крикнула Вероніка, обернулася і розкрила шубу, під якою з одягу нічого, крім високих чобіт до колін, не було.

Ілля думав, що ще можна все виправити.

– Вероніка, ти що твориш? – запитала Світлана. – З глузду з’їхала?

Але Вероніка в цей момент була настільки перелякана, що вже нічого не розуміла.

— А Ілля сказав, — нервово відповіла вона, — що ти завтра ввечері повернешся.