З сестрою я й раніше не спілкувалась, тепер ще й з матір’ю остаточно перестала, бо не хочу приймати її логіку.

Нібито, мене вітчим як рідну ростив, тому я тепер маю поділитися спадком свого батька з сестрою, яка не має до нього жодного відношення.

У мене багато питань вже до самої постановки питання “вітчим тебе як рідну ростив”. Я бачила, як він виховує рідну, до мене такого відношення не було.

Я взагалі в будинку була на правах свійської тварини, яку годували і терпіли до певного часу. Саме через вітчима я і не пішла до десятого класу, він наполіг, щоб я пішла до коледжу, бо там давали гуртожиток.

Про яку турботу і любов тут можна говорити? Я нових речей не бачила, але не через економію та брак коштів, а тому що “для чого їй нове купувати, вона речі носити не вміє”.

У сестри таких проблем не було, вона була обласкана і матір’ю, і батьком. Мене це не дивувало, тому що раннього дитинства мені мати твердила, що “Олени тато молодець, заробляє, а твій гуляка, радуйся, що я в дитячий будинок тебе не здала”.

Вітчима мати обожнює, тому що він “взяв її з дитиною, годував, одягав, виховував не свою дочку”. Одним словом, цирк. Рідну доньку не забувають одразу після того, як вона переїхала до гуртожитку.

Я на першому курсі приїхала якось додому, то вітчим влаштував істерику, що я там роблю, адже я вже доросла, живу окремо. Більше я не їздила додому.

Якби не мій тато-“гуляка” та бабуся, взагалі не знаю, як би я вижила. Мама надсилала на місяць копійки, вважаючи, що мені їх має вистачати.

З татом і бабусею по батькові я налагодила стосунки, коли перестала жити з матір’ю і вона викреслила мене зі свого життя.

Ніяким гулякою тато виявився, але заробляв він не стільки, скільки вітчим, не зміг матері дати того, що їй треба було, ось вона і пішла. Батьку не сказала, куди переїхала.

Я сама прийшла до нього, коли їсти не було чого. Думаю, хоч гляну в очі людині, через яку так страждаю. Напрочуд мене тепло зустрів, навіть заплакав, коли зрозумів, хто перед ним стоїть. Я від такого прийому була шокована.

Потім він мене з бабусею познайомив, і тільки тоді я зрозуміла, що означає сім’я, яка любить мене. На жаль, бабусі не стало, коли мені було сімнадцять років.

Свою квартиру вона хотіла заповідати мені, але не встигла. У спадок вступив батько, пообіцявши, що коли мені буде вісімнадцять, він на мене її переоформить, щоб уже не було жодних точок дотику до матері.

А їй, до речі, було байдуже, як я, що зі мною. Вона лише писала повідомлення на свята та все. Ну, зрідка писала “як справи”, отримавши відповідь “нормально”, переставала зображати турботу та увагу.

Я з гуртожитку переїхала до батька, ми добре з ним жили, але через п’ять років він помер. Просто ліг спати і не прокинувся. Я розгубилася, не знала, що робити, куди тікати, і в цьому стані зателефонувала матері.

Вона приїхала, коли я вже прийшла до тями і зібралася, викликала швидку, почала щось робити. Мені тоді здавалося, що вона хоче допомогти, а вона з’ясовувала кількість спадкоємців. У спадкоємцях виявилася одна я. Тепер обидві квартири належать мені.

Мати ж визнала, що мені занадто жирно буде, тому я повинна одну квартиру віддати сестрі.

– Вітчим тебе як рідну ростив, тому ти маєш поділитися спадщиною з сестрою, не збіднієш!

Розмова була після похорону, я вже трохи відійшла від першого шоку, тому їй відповіла з міцними словечками.

За ті кілька років, що я жила з татом, він зробив для мене в рази більше, ніж вітчим за десяток років. Тому я ні йому, ні тим більше його дочці нічого не винна.

Мати не залишає надій “достукатися до моєї совісті”. За останні півроку вона мені дзвонила частіше, ніж за попередні п’ять років. Я її спеціально не блокую, цікаво, коли до неї дійде, що її улюбленій донечці нічого не світить?