«Цього не може бути, – думав Володимир. – Ні-ні. Тільки не це. Що завгодно, тільки не це. Тому що це вже занадто. Навіть для мене. І я такого не заслужив. Адже є багато інших чоловіків, які гірші за мене.

То чому ж доля вирішила саме зі мною зіграти такий жарт? За що вона така зі мною? Що я зробив? Я законослухняний громадянин. Справно сплачую податки. Нічого такого ніде не говорю. Ні в чому такому не був замішаний. Тоді чому? За що вона обрала саме мене?

Двадцять хвилин тому Володимир повернувся з роботи додому і одразу побіг до ванної кімнати. Не знімаючи верхній одяг, не знімаючи вуличне взуття. Не міг більше терпіти.

А за дві хвилини після нього додому повернулася і дружина його Валя. І не одна. З подругою шкільною. Подругу Яна звати. Надворі зустрілися. Давно не бачилися. Почали запитання один одному ставити. З’ясовувати, що та як. Ось Валя запросила Яну до себе. Чай попити та поговорити.

— У мене все чудово, — сказала Валя, наливаючи подрузі чай і відрізаючи шматок пирога. — Моєму синові вже чотири роки. Він зараз у садочку. Чоловік мій, Володя, просто золото. Уважний, дбайливий. Квіти мало не щотижня дарує і без жодного приводу. Не жалкую, що вийшла за нього.

Почувши таке, Володя уже хотів вийти та показати себе. Але почув голос подруги. Голос здався йому знайомим.

— Я рада, Валя, що все в тебе добре, — сказала Яна. – У мене теж все добре. Я, мабуть, теж незабаром вийду заміж.

– Ой, як я рада за тебе. А хто він?

– Михайло. Рік тому з ним познайомилась. Ну просто ідеальний чоловік. Теж постійно мені квіти дарує. І такі гарні слова каже. Якби ти чула. Пригадую, і голова від тих слів паморочиться. Дитину від нього чекаю.

– Щаслива. А він знає про дитину?

– Ні ще. Сама нещодавно дізналася. Сьогодні повідомлю його. Впевнена, що він зрадіє.

Як Яна хотіла, так і вийшло. Хотіла повідомити батька про дитину. І повідомила. Щоправда, сама того не знаючи. Тому що її Михайло і чоловік Валі — це та сама людина.

Який тепер з жахом думав, за що доля так жорстоко з ним обійшлася.

«І добре, якби я зневажливо ставився до жінок, — думав Володимир. — Адже ні. Для мене жінка це святе. Жінка – це найкраще, що створено природою. І краще за жінок немає нічого. Я схиляюся перед кожною, абсолютно кожною. А вона ось що мені влаштувала. Дитину чекає. А я їй квіти дарував, гарні слова говорив. А вона чим відповіла? Тим, що виявилася знайомою моєї дружини.

Хіба це не підлість з її боку? А після цього вони ще сміють говорити про якусь там чоловічу непорядність. Та чоловік, Яночка, ніколи б таку підлість не влаштував жінці, яку кохає. Він не прийшов би до її чоловіка і не сказав би, що чекає від неї дитини.

Ех ти. А я то всерйоз думав, що ти любиш мене. Навіть хотів усі ці вихідні з тобою провести. А тепер просто не знаю, що мені робити».

А ще через двадцять хвилин і Яна захотіла у ванну кімнату. Валя показала де вона знаходиться. А вона зачинена.

— Нічого не розумію, — сказала Валя постукала у двері. – Вова? Ти чи що?

– Я — пошепки відповів Володимир.

– А чого не виходиш? У тебе все гаразд?

– Все добре

– Тоді виходь. До мене подруга у гості прийшла. Теж хоче.

– Не вийду.

– Чому?

– Не можу.

– Гаразд. Ми почекаємо. Тільки ти скоріше давай. Ми також хочемо.

– Ні-ні. І не чекайте. Скоріше не вийде. Я надовго тут.

«Почекаємо, скільки треба, – подумала Валя. — А поки що я покажу їй наші весільні фотографії».

Звичайно, Яна відразу дізналася на фотографіях свого Михайла.Вона про це сказала Валі. І показала їй фотографії на телефоні, де вони разом з Михайлом.

— І що робитимемо, подруго? – запитала Яна.

– Не знаю, – відповіла Валя.

— Чекаємо, коли вийде і поговоримо з ним? — запропонувала Яна.

— Почекай, — погодилася Валя. – Ще поговоримо.

Минуло два роки.

У Яни народилася донька. Володимир розлучився з Валею. На Яні не одружився.

Платить двом дітям аліменти і з жахом згадує, як два роки тому жорстоко обійшлися з ним.

«А я їх обох любив, — згадував він. — Квіти, подарунки обом дарував мало чи не щодня. І без жодного приводу. А слова! Слова які я їм красиві говорив. Від цих слів у мене в самого голова паморочилося. І нічого, нічого не вимагав натомість. А вони? Адже мало не втопили. Адже я міг загинути. А за що? З усього виходить, що за кохання.

Ось що ще їм потрібно було? Не розумію. Адже все ж таки мали, про що багато жінок тільки мріяти можуть. А ще кажуть, що коли жінка любить, вона все зрозуміє та пробачить. Ага! Як же! Тримай кишеню ширше! Не зрозуміли. Не пробачили. Більше того, я мало не захлинувся тоді від цього їхнього кохання».