Ось уже тиждень село Павлівка гуділо: їхні односельці, Інна та Віктор, виграли кругленьку суму у лотерею.

Поставилися до цієї новини по-різному. Хтось відверто заздрив: «Чим вони таке щастя заслужили? А ми чим гірші? Все життя горбатилися, все своєю важкою працею добували, на везіння ніколи не розраховували…»

Інші щиро раділи: «Звичайно, заслужили. Люди вони чесні, працьовиті. Дітей чужих на виховання взяли, ось доля їх і віддячила».

Інна та Віктор були скромними колгоспними трудівниками. У цьому ж селі мешкала троюрідна сестра Інни – Віра. Віра була жінка скандальна, з сестрою мала складні стосунки, втім, як і з усіма односельцями. Тринадцять років тому Віра померла, залишивши сиротою восьмирічну доньку Ніночку.

У Інни з Віктором своїх дітей не було, сумнівів та розбіжностей щодо Ніни у них не виникло. Незважаючи на не найтепліші стосунки з її матір’ю, дівчинку забрали собі, прийняли як рідну.

Ніна спочатку не злюбила прийомних батьків, дивилася на них вовком, але поступово відтавала. Протягом двох років з «дядька Віті» та «тітки Інни» вони перетворилися на «тата» та «маму».

Нещодавно Ніна вийшла заміж. Її чоловік Михайло був не місцевий, з райцентру. Відучившись на агронома, він приїхав працювати до Павлівки.

Після весілля постало питання: де житимуть молоді? Михайло зовсім не горів бажанням жити під одним дахом із прийомними батьками дружини. Михайло був зверхній, на односельців дивився зверху вниз. Ще б! Він людина із вищою освітою! “Корочками” у селі могли похвалитися одиниці.

– Ніночко, – говорила Інна, – якщо не хочете з нами… Будинок, що залишився від твоєї матері, можна трохи підлатати і переїжджайте туди.

– Бачив я той будинок, – буркнув невдоволено Михайло. – Він розвалився майже, більше на хлів схожий, ніж на будинок. І хто його лататиме? Я агроном, а не тесляр! – хлопець дуже пишався своєю професією.

– Добре, – сказав Віктор, – я попрошу місцевих мужиків, допоможуть. Підлатаємо ми дім.

– Він надто маленький, там розвернутися нема де. А нам із Ніною ще діточок народжувати.

Інна з Віктором переглянулись.

– Вирішено, – сказав чоловік. – Відремонтуємо трохи хату та переїдемо туди ми.

Так і вчинили. Частину майна зі свого будинку залишили молодим – адже їм потрібніше. Ніна була дуже вдячна прийомним батькам, а Михайло не побачив в їх вчинку нічого, що заслуговує на подяку.

Одного дня Віктор із Інною поїхали до райцентру, треба було купити деяке начиння. Проходячи повз кіоск, Віктор запропонував:

– А давай купимо лотерейний білет! Раптом удача нам усміхнеться?

– Ще чого не вистачало, гроші на цю нісенітницю витрачати. Тридцять копійок коштує! У нас що гроші зайві?

– Інна, давай разочок спробуємо.

– Роби, як знаєш, – махнула рукою Інна. – Але я проти!

– Дякую! – цмокнув дружину в щоку Віктор і побіг до кіоску. На жах дружини, квитків він купив цілих три!

Всю дорогу до будинку Інна “пиляла” чоловіка. А коли пройшов розіграш, і Віктор, стрибаючи від щастя, як дитина, кричав: Ми виграли! Ми виграли три тисячі!», довго не могла повірити. Думала, що чоловік її розігрує.

Незабаром чутки про великий виграш розійшлися по всьому селі. Михайло прийшов одразу, як тільки чутки дійшли до нього.

– Ніні народжувати вже скоро. Сумнівів вже немає, лікарі кажуть, що двійнята і нас буде. Треба кімнату для дітей готувати. Ви, мабуть, років з двадцять ремонт у своєму будинку не робили. Шпалери вже всі відклеїлися, побілка зі стелі відвалилася. Та й з піччю останнім часом щось не те, перекладати її, мабуть, доведеться.

– Гарна у нас у хаті піч, на совість зроблена, – заперечив Віктор. – Ніколи з нею горя не знали.

– Ну, все колись виходить з ладу.

– Михайло, ти не хвилюйся. Дамо вам грошей на ремонт. Адже в нас радість яка: виграш у нас великий у лотерею.

– Правда? – Михайло вдав, що не знає. – Я чув нещодавно один односельець виграв пʼятнадць чи двадцять…

– Та які там п’ятнадцять, – махнула рукою жінка. – Три тисячі у нас!

– Три тисячі?! – Михайло аж підвівся зі стільця.

– Так, нам такі гроші і не снилися навіть…

– За виграшем я з вами поїду для надійності. Такі гроші будете везти!

Коли виграш було отримано, Михайло запитав:

– А де ви збираєтеся гроші зберігати?

– У будинку, де ще.

– У вашому будинку? Небезпечно це, ви на роботі, а двері у вас – дунеш, вони відвалиться. Давайте я в нашому домі гроші сховаю, та й Ніна цілий день удома.

Подружжя охоче погодилося.

– Ох, і наївні ви, – казали односельці. – Зять ваш – хлопець не промах, не побачите ви більше цих грошей.

У дитячій кімнаті було зроблено ремонт, куплено ліжечка, подвійний візок – на все це витратили лише незначну частину виграшу.

Невдовзі Ніна народила доньок-близнючок. Михайло готувався закотити справжній бенкет із друзями, він не сумнівався, що будуть сини, він мріяв про синів. Звістку про народження доньок молодий батько сприйняв болісно, ​​запрошувати нікого не став, один посидів з горя.

Посеред ночі до Інни до Віктора прибіг односельець.

– Зять ваш будинок спалив. Вщент!

– А сам хоч живий?

– Живий. Дивом із дому вибрався. Ледве на ногах стоїть.

Михайла після того, що трапилося, ніби підмінили. Вся його зарозумілість зійшла нанівець.

– Ну, що, зятю, куди дружину з доньками забирати тепер будеш? – дивився на нього спідлоба Віктор.

– Якщо дозволите, ми поживемо у вашому будинку небагато, а потім… потім… Я не знаю, що буде потім, – Михайло буквально рвав на собі волосся. – Що я накоїв? Будинку немає, грошей немає, майна немає.

– Нічого, проживемо. Є у нас невеликі заощадження. Новий будинок ми, звичайно, не збудуємо, до цього доведеться прибудову ставити, утеплювати.

– Ви навчите мене, як, я разом з вами робитиму.

– Навчу, я тебе багато чого можу навчити – було б у тебе бажання.

– Бажання в мене є. Я готовий вчитися, адже в мене сім’я.

Молода сім’я із двома новонародженими доньками розмістилася в одній кімнатці будинку. Михайло під чуйним керівництвом тестя працював над прибудовою, не покладаючи рук. Прибудова вийшла на славу, всім місця вистачило.

– Інна, – зустріла її сусідка. – А що це сталося з вашим зятем? То завжди привітаєшся з ним, він буркне щось у відповідь, ніби в тягар йому «Слава навіки» сказати. А вчора з магазину я йшла з важкою сумкою, то він підскочив: «Пані Марія, давайте допоможу»…

– Виправляється наш зяток, Машка, виправляється!

Михайло ще довго докоряв собі за те, що накоїв.

– Дім мені, звичайно, шкода. Стільки із цим будинком пов’язано… А грошей цих зовсім не шкода, – говорила Інна. – Головне, що всі живі та здорові. Он, у нас якісь дві красуні онучки.

– Донечки мої, тато, все для вас зробить! – з ніжністю дивився на доньок Михайло.

– І зять наш, виявляється, господарський, майстер на всі руки, справжній трудівник. Пощастило тобі, доню, – усміхалася Інна. – Все у нас чудово. А ці гроші… Ні, не шкодую. Як прийшло, так і пішло.