Це сталося ще в першому класі. На одному з перших уроків вчителька вирішила влаштувати опитування. Напевно, це було зроблено для того, щоб діти познайомилися, більше дізналися один про одного. Тільки от метод вона обрала не дуже вдалий, а її реакція на мою відповідь зародила в мені насіння невпевненості.

Вона запропонувала стати тим, у кого вдома є домашні тварини. Я теж підвелася, тому що на той момент у нас жила кішка, звали її Маруся. Так, дуже дивне ім’я для вихованця, але бабуся вирішила так, та й кішці кличка цілком підходила.

Вчителька почала кожного питати, хто в нього живе і як звуть. Дійшла черга і до мене, я говорю:

– Кішка Маруся.

Відповідь цієї вчительки я не можу забути досі:

– Не буває у тварин людських імен, сідай. Припини брехати й видумувати. Якщо в тебе немає улюбленця, то не треба було вставати!

Я від такого розгубилася. З мене почали насміхатися. Згодом взагалі обізвали брехухою і ніхто в класі не хотів зі мною дружити. Після цього випадку почала боятися відповідати біля дошки, мені здавалося, я щось зроблю неправильно або знову з мене сміятимуться.

З того моменту в мене з’явився величезний комплекс, моя самооцінка дуже занижена, і я навіть не можу зараз виправити цю ситуацію.А тим паче в цьому світі, де нікому не потрібні невпевнені в собі люди. Тепер щодня, прокидаючись я розумію, що ті слова у першому класі перекреслили все моє життя, і зараз я навіть не можу постояти за себе, як тоді, у дитинстві.