Рік. Сьогодні рівно рік, як я та Микита одружилися. Саме цього дня, але триста шістдесят п’ять днів тому він, посміхаючись і стоячи на одному коліні на березі моря, де ми тоді відпочивали, зробив мені пропозицію. Наша перша річниця, на яку я дуже чекала.

Вже за місяць до цього я почала думати про те, як провести цей день правильно – що приготувати, одягнути, подарувати. Ідея з подарунком крутилася в моїй голові не дуже довго, тому що я чудово пам’ятала, що десь місяці три чи чотири тому у чоловіка зламався годинник. Це був мій подарунок, і Микита qjuj дуже любив, носячи майже щодня.

Вже тоді я знала, що це буде чудовим варіантом, тому заздалегідь придивлялася до магазинів та інтернету. Тож вибір подарунка був очевидним.

Цього року наша річниця випала на робочий день, тому все святкування мало відбутися переважно ввечері, а потім плавно перейти в ніч.

Однак мій ентузіазм за останній тиждень помітно зійшов нанівець через поведінку Микити. Рівно тиждень тому, а може й трохи раніше чоловік почав себе якось дивно вести: повертався з роботи пізно вночі, йшов на світанку.

Також практично не звертав на мене жодної уваги, що мене, звичайно ж, дуже зачіпало і ображало, адже я всіляко намагалася добитися від нього хоча б трохи зацікавленості.

Але ні, за весь цей час у нас не було жодної нормальної розмови, можливо, тому що чоловік завжди десь пропадав. Я чудово пам’ятала, що його робочий графік був таким самим, як і в мене – з дев’ятої ранку до сьомої вечора.

Але не цей тиждень. На всі мої запитання, яких, до речі, з кожним днем ​​ставало дедалі більше, Микита не відповідав. Відмахувався, говорячи:

– Все нормально не переживай.

Не знаю, як він, але я дуже переживала. У свої законні вихідні чоловік також був скрізь, але тільки не вдома, на дзвінки відповідав через раз, а іноді й рідше. А в той рідкісний час, що Микита бував удома, продовжував ігнорувати, майже весь час перебуваючи в телефоні, що дуже насторожувало мене.

Вже на третій день подібної поведінки у моїй голові закралися думки про зраду. Так, не думала я, що колись задумаюся про таке, і вже точно не так швидко. Хто ж міг подумати, що Микита так швидко піде ліворуч?

Всі ці кілька днів думки про можливу зраду тільки міцнішали і зростали, збільшуючись і множаючись, здається, навіть не в квадраті, а в кубі.

Я придивлялася і прислухалася до кожної дрібниці, намагаючись хоч щось зрозуміти, але так нічого й не з’ясувала.

Тому, коли нарешті настав день, який до цього дуже чекала, і зранку не було жодних привітань і подарунків, я не була сильно здивована. Засмучена – так, але не здивована.

Вночі мені не спалося, як і останні кілька днів. На годиннику була п’ята ранку, коли Микита несподівано кудись швидко зазбирався, ніби спізнюючись, я прикинулася сплячою. А чоловік, так нічого не сказавши та не зробивши, пішов.

На роботу я прийшла без настрою, що відразу ж помітили кілька співробітників, з якими я була в більш-менш добрих стосунках. Коли ж назустріч до мене вийшла моя начальниця – Оксана Василівна, у моїй голові одразу ж з’явилася блискуча, як мені здавалося на той момент, ідея.

Саме завдяки цій раптовій думці, зараз у мене в руках лежав невеликий ключик з дзвінким брелоком, а на першому поверсі чекало підсобне приміщення, куди я мала спуститися після робочого дня для розбору архіву.

Я спеціально напросилася на додаткову роботу, не бажаючи повертатись додому. Тільки не сьогодні. Не хотілося знову бачити байдужий вираз обличчя Микити.

О 9-й вечора я знаходилася серед величезної кількості паперів, яку мені потрібно було розібрати. Продовжуючи виконувати своє завдання, я й сама не помічала, як у голові знову і знову з’являлися думки про можливу зраду.

Було дуже боляче усвідомлювати, що людина, яку я вважала найближчою і коханою, могла піти на таке. І не через якихось років десять сімейного життя, а буквально за рік, а може й раніше. Щоками періодично скочувалися непрохані сльози, які я швиденько витирала, щоб не зіпсувати документи.

“Якщо це виявиться правдою, то нам слід розлучитися”, – несподівано подумала я.

Саме ця думка здавалася мені найправильнішою, настільки, що повертаючись додому, я готова була з порога озвучити цю пропозицію.

У квартирі було темно, здавалося, що Микити з самого ранку так і не було вдома. Розуміючи це, я почала злитися ще сильніше, тому, скинувши взуття, швидко попрямувала до спальні з бажанням якнайшвидше зібрати речі і піти, зовсім не помічаючи, як уже відкрито ридала.

Проте варто мені відкрити двері нашої кімнати, як весь мій потік сліз різко зупинився, а потім знову почався, але вже з новою силою.

Зараз переді мною стояв усміхнений Микити з шикарним букетом квітів у руках, а поряд з ним була на нашому невеликому журнальному столику накрита вечеря.

– З роковинами, кохана, – тихо прошепотів чоловік, підходячи ближче і вручаючи букет.

Вже наступного дня, тримаючи в руках дві путівки за кордон, я дізналася, що весь цей час Микита працював на трьох роботах, бажаючи якнайшвидше заробити достатню кількість грошей, необхідних для подарунка.

Витираючи сльози, я з усмішкою слухала емоційне оповідання чоловіка, якого, здається, покохала ще більше.