Того дня я якраз планувала як слід відіспатися після важкого тижня у лікарні. Начальство знало, скільки змін я переробила, відпустило з наказом виспатися. Телефон я не відключила, раптом у когось ускладнення, хотілося бути на зв’язку. За це й заплатила.

Тільки розбудили мене не телефоном, а одразу у двері почали довбати.

Я за телефон — там пропущених дзвінків кілька, з незнайомих номерів. Невже пацієнтові стало так погано, що одразу й машину відправили?

Чоловік у мене навчений, відчиняє, а там дві дівчинки стоять. З валізами. І він на них ошелешено дивиться. У мене в голові промайнуло, що ось, молода коханка, мабуть вагітна.

– Ваня, хто це, — крижаним тоном питаю.

– Тож тебе питають.

Тут дівчатка затягують валізи в коридор і лізуть обійматися:

– Тітко, ми так скучили …

Я думаю, в кіно я потрапила чи що? Яка ще тітка? У мене одна сестра, яка на 12 років старша. Виїхала давно в Одесу, і не нагадувала про себе, як мами не стало.

Виявилось, так і є. Її дівчата. Тільки ось останній раз я про сестру чула, коли тільки одна дочка у неї була, немовля. Про другу не в курсі.

Я поясню, щоби запитань не було. Сестра завжди хотіла легкого життя, крутила чоловіками і дуже вдало знайшла собі чоловіка в Одесі , ​​вже тоді був начальником. А я ще навчалася у школі. Мама пам’ятаю все їй слала горіхи з нашого саду, сушені фрукти і мед. А сестра в село і носа не показувала.

Мами не стало – і сама зникла. Допомагати мені не хотіла, та я й не просила. Сама доучилася у школі, вступила до медичного. Продала наш сільський будиночок та купила кімнату в обласному центрі у комуналці.

Намагалася ріднитись, але сестра взагалі не стала відповідати на листи. Сказала тільки, що я маю бути вдячна, що не взяла половину грошей зі спадщини. А як не взяла, якщо мама віддала їй татову машину та всі заощадження? Одразу так і домовились. Не взяла вона…

А тепер ось розшукала. Я на той час на ноги встала, кімнати в комуналці потроху викупили з чоловіком, тепер троячка. А син виріс. Одружився, у Німеччині працює. І тут сестра додзвонюється:

– Там мої доньки до тебе доїхали? Ми вирішили, нехай у Львові і навчаються. Що ти одна? Нехай живуть.

Я здивувалася. Чого це я одна, говорю. Я з чоловіком. І кімнату сина займати не збираюся, він із сім’єю іноді приїжджає. Іногороднім гуртожиток належить, нехай дізнаються.

– Не знала, що ти одружена… Який ще гуртожиток, ти що? Це ж милі домашні дівчата! Поживуть із вами, допомагатимуть. Вони вас не об’їдять!

– Тобто я твоїх дочок ще й годувати мушу, — здивувалася я, — а з чого раптом мені займатися благодійністю?

Але сестра поскаржилася на поганий зв’язок, вимкнулась. Я подивилася на племінниць, не гнати ж надвір. Вирішила, сьогодні нехай заночують у мене, будемо їх кудись влаштовувати.

Зайшли на кухню, відправила руки мити. Дістала овочі на салат, миску із котлетами. Поки чистила картоплю на пюре, ці панянки під’їли всі котлети, з’їли овочі.І повідомили, що пюре не будуть, воно з вуглеводами. Будуть сирники.

– Ну, готуйте собі сирники, – здивувалася я.

Дівчата, ніби так і треба, полізли по шафах. Я їх пригальмувала: ви в ці шафи спочатку покладете, а потім діставайте. Дівчата обурилися:

– Мама сказала, вона тобі квартиру подарувала, а ти навіть сирників спекти не хочеш?

– Дівчатка, ви наш запас дводенний котлет за десять хвилин з’їли. Коротше, можете розраховувати на тарілку супу, щоб ноги не протягнути. На решту заробляйте.

Дівчата скисали на очах. Заявили, я зіпсувала їм життя: у гуртожитку вони жити не можуть, мама не дозволяє. Дозволяє жити тільки у тітки, але я не хочу їх годувати. Як їм вчитися та працювати?

Я аж здивувалася. Я ж і вчилася, і працювала. І моталася спочатку до села, а потім якось жила в комуналці із сусідами… А тут принцеси намалювалися…