Як то кажуть: “Не було б щастя, так нещастя допомогло”. От і Тамара Сергіївна познайомилася зі своєю онукою, після лиха
Тамара Сергіївна сиділа на балконі і з висоти другого поверху спостерігала, як сильний вітер підхопив опале листя і закрутив у прощальному танці осені.
– Доню! Допоможи мені, я замерзла, – крикнула жінка, мерзлякувато кутаючись у старе пальтечко.
Того фатального дня, майже півтора роки тому, Тамара Сергіївна із задоволенням поралася на улюбленій ділянці. День був спекотний, але жінку це не бентежило, на здоров’я у свої п’ятдесят вісім років вона ніколи не скаржилася.
Все сталося раптово. Тамара Сергіївна нахилилася, щоб висмикнути черговеий бур’ян, а далі – темрява. Благо, сусідка швидко помітила Тамару Сергіївну і викликала швидку.
Майже місяць тривало лікування. Забирати Тамару Сергіївну з лікарні приїхали двоє її дітей – син та дочка, вони жили у різних містах. Колись Тамара Сергіївна продала трикімнатну квартиру, купила майже за безцінь старенький будиночок у напівзанедбаному селі та переїхала туди жити.
Гроші, що залишилися, поділила між дітьми. Тепер жінка з гіркотою розуміла, що в такому стані вона тягар для них. Почута розмова підтвердила її здогади.
– Я цілими днями на роботі, іноді їду у відрядження. Я не зможу забрати її до себе, – виправдовувалася Наталя.
– А мені куди? Я в маленькій «двушці» з дружиною та двома дітьми живу, – сперечався син Андрій. – Між іншим, ти могла б найняти їй доглядальницю, наскільки я знаю, гроші в тебе водяться.
– А ти гроші мої не перераховуй. Гаразд, найму на місяць доглядальницю, а далі подивимося, що робити…
Наталя цілком непогано влаштувалась у житті, вийшовши заміж за заможного столичного бізнесмена. Проживши одинадцять років у шлюбі, вони розлучилися. Після розлучення Наталі дісталася трикімнатна квартира, в якій вона жила з десятирічною дочкою, та частина бізнесу.
Була у Тамари Сергіївни ще й старша дочка від першого шлюбу, але вони давно не спілкувалися і про те, що трапилося з матір’ю, Лідії ніхто не повідомив.
Наталя найняла матері добрих спеціалістів, Тамара Сергіївна пройшла кілька дорогих курсів реабілітації. Частково це допомогло, мовлення відновилося, але повністю обслуговувати себе жінка не могла.
– Андрію, давай вирішувати питання з матір’ю, – Наталя зателефонувала братові, коли їхала забирати її з реабілітаційного центру.
– Що ти пропонуєш?
– Я вже казала тобі, що забрати її не зможу.
– Найми знову доглядальницю.
– Ні, ну ти хороший … Між іншим, доглядальниця обійшлася мені «в копієчку». А у мене на фірмі зараз справи йдуть не найкращим чином. Давай оплачувати послуги доглядальниці навпіл. Адже це і твоя мати теж.
– У мене немає зайвих грошей, ти це чудово знаєш.
– Андрію, мені дуже шкода, в такому разі, нам доведеться віддати матір у будинок для людей похилого віку, – в голові Наталії давно був лише холодний розрахунок.
– У мене в голові не вкладається. Це просто жахливо, нелюдяно, при живих дітях.
– Так забирай матір до себе, я на її будиночок у селі претендувати не стану.
– У нас ще одна сестра є. Може, їй зателефонувати?
– Маю сумнів, що мама їй потрібна.
– Але спробувати можна. У тебе є номер телефону?
– Знайду. Я тобі напишу.
З братом і сестрою Ліда не спілкувалася так само давно, як і з матір’ю.
– Та ви що? – кричала Ліда, коли Андрій коротко розповів їй, що сталося. – Маму і в будинок для людей похилого віку? Що я куточок їй у своїй квартирі не знайду? Привозьте її до мене. Я її не скривджу, та й доньці моїй вже тринадцять років, допоможе, догляне, якщо треба.
З Петром, батьком Ліди, Тамара Сергіївна познайомилася в сімнадцять. Вона закохалася в нього до божевілля. Чого тільки вартувало їй, щоб звернути на себе його увагу. Коли стало відомо про вагітність Тамари, Петро, як чесна людина, одружився.
Ліда народилася, коли Тамарі ледве виповнилося дев’ятнадцять. За два місяці після народження доньки шлюб розпався. Петро якось прийшов з роботи і буденно заявив, що має іншу сім’ю.
Після відходу улюбленого чоловіка, Тамара втратила сенс життя. Дочка, схожа, як дві краплі води на батька, викликала в неї лише ворожість.
Минуло кілька років, Тамара трохи заспокоїлася. Вона намагалася бути доброю матір’ю, відчувала відповідальність, дбала про доньку.
Ліді було дев’ять років, коли мати вдруге вийшла заміж. Народилися ще діти – Наталя та Андрій. Звичайно, Тамара приділяла малюкам значно більше уваги. Ліда бачила це і дуже ревнувала, їй явно не вистачало материнської турботи та уваги, вітчим не звертав на падчерку зовсім ніякої уваги, ніби її зовсім не існує.
В чотирнадцять дівчинка почала тікати з дому. Спочатку Тамара турбувалася, розшукувала її, а потім махнула рукою: «Захоче – прийде. Усі нерви мені вимотала. Така ж недолуга, як її батько».
Сина Рому Ліда народила в шістнадцять з половиною. Від кого – не зізналася.
– Ох, недолуга дівка, – важко зітхала Тамара. – Що поробиш, виховуватиму онука.
В двадцять років, забравши сина, Ліда пішла жити до якогось Віталія, в двадцять п’ять вийшла заміж за Володимира і поїхала з ним до іншого міста. З того часу ні з матір’ю, ні з братом та сестрою практично не спілкувалася. Свою внучку, Женю, Тамара Сергіївна ніколи не бачила.
І ось тепер, Ліда єдина із трьох дітей була готова забрати хвору маму.
Звістка про те, що вона житиме у Ліди, не надто втішила Тамару Сергіївну, адже вони стільки не бачилися, та й розлучилися не найкращим чином. А все через зятя, Володимира. Тамара Сергіївна була спочатку категорично проти цього шлюбу.
– Мамо, вітаю! Це я, Ліда, – почула Тамара Сергіївна нерішуче привітання у слухавці.
– Привіт, Ліда.
– Андрій привезе тебе до мене.
– А як же мій зять, Володя? Він не проти?
– Ми розлучилися три роки тому…
Усю дорогу Тамару Сергіївну мучили думки: “Як прийме її дочка? Чи вживуться вони разом?”
Двері відчинила висока, струнка дівчина. У тринадцять років Женя виглядала старшою за свій вік.
– Ой, привіт! А ви моя бабуся? А ви мій дядько? – затараторила дівчинка, коли Андрій ввіз інвалідний візок із Тамарою Сергіївною до квартири. – Проходьте, ви голодні, мабуть. Мама на роботі. А в мене суп готовий! Я сама зварила! Мене мама нещодавно навчила.
– Яка ти розумниця! З тебе чудова господиня виросте! – вигукнула Тамара Сергіївна. – А Рома де?
– А Рома два роки вже з нами не живе, – зітхнула Женя. – Він зі своєю коханою дівчиною квартиру винаймає.
Увечері з роботи прийшла Ліда. Розмовляли, як ні в чому не бувало, ніби не було стільки років розлуки. Про минуле взагалі не згадували.
– Бабуся! – вигукнула Женя. – Мама казала мені, що ви в шахи вмієте грати? Ви мені допоможете? Я у шаховому клубі займаюся.
– Ще як вмію та ще як допоможу! – усміхалася Тамара Сергіївна. – У мене ж третій розряд! Тільки не називай мене на ви, я ж твоя бабуся. Домовились?
– Добре! – Закивала головою Женя.
Тамара Сергіївна полюбила свою онучку одразу. Женю неможливо було не любити – така добра та світла дівчинка!
– Ліда, а Женічка ще не прийшла?
– Мамо, ти забула, що в неї сьогодні змагання з шахів?
В цей час вхідні двері відчинилися, і Женя влетіла, як ураган.
– Мамо, бабусю! Я перше місце виграла! Перше! Ось мені медаль і кубок вручили! Бабуся, це ти мене навчила так грати і ця медаль з права твоя! – сяяла від щастя Женя, вішаючи медаль бабусі на шию