— Коля, а ти взагалі одружуватися збираєшся?

Перш ніж Марія Андріївна поставила своєму сорокарічному сину це питання, вона півроку стежила за ним. Тому могла й не питати. І так знала, що він збирається, а що не збирається робити. Вона докладно дізналася про його особисте життя. І точно знала, що одружуватися він не хоче.

– Якщо тобі самому важко вирішити це питання, – продовжувала вона, – я можу тобі допомогти.

— Яке запитання, мамо? – не зрозумів Микола. — Із чим допомогти

— Познайомитись з жінкою, — відповіла Марія Андріївна.

– Спасибі але ні.

— Що хорошого в тому, синку, що ти досі один? — спитала мама, хоч чудово знала, що Микола не один, що він уже давно зустрічається з Галею . І між ними все серйозно, але заміж він її не кличе.

Марія Андріївна дізналася про це від самої Галі, з якою нещодавно познайомилася. Більше того, вони навіть потоваришували. Але Миколі нічого не сказали. Тому що вони змовилися. І у них є план, як зробити так, щоб Микола нарешті наважився зробити Галині пропозицію.

— Я розумію, Миколо, що ти зайнята людина, у тебе багато роботи, — продовжувала мати розпочату розмову, — і тобі не до цього. А сучасні жінки такі вибагливі. Якщо хочеш, то я допоможу тобі?

– Допоможеш? — злякано спитав Микола. – Яким чином?

— Я маю кілька чудових варіантів. Дуже добрі жінки. Усі з пристойних сімей.

– Дякую, не потрібно.

– Даремно відмовляєшся. Запевняю тебе!

— Бачиш у чому річ, мамо… — Микола глибоко вдихнув, зобразив на обличчі жалюгідну подобу посмішки і видихнув.

— Я слухаю, синку.

— Не хотів тобі цього говорити, мамо, щоб не засмучувати.

– Що говорити? — перепитала Марія Андріївна. – Я не зрозуміла.

— Не хочу засмучувати тебе, мамо.

— Синку, я твоя мама. І стерплю все. Навіть гірку правду.

Звичайно ж, Микола анітрохи не лякав Марію Андріївну. Це вона сказала спеціально. Щоб змусити йти розмові в потрібному напрямку.

— Справа в тому, мамо, що я зустрічаюся з однією жінкою! – повідомив Микола.

«Ось! — радісно подумала Марія Андріївна. — Це те, що я й хотіла почути. Рухаємось далі».

– Зустрічаєшся? — здивувалася Марія Андріївна. – І як давно?

– Вже три роки.

– Три роки! — сплеснула руками Марія Андріївна і схопилася за серце. – Але хто вона?

– Її звуть Галя. І ми любимо одне одного.

– Галя? — здивовано перепитала Марія Андріївна. – І весь цей час ти мовчав? Чому?

— Бо не хотів тебе засмучувати, — відповів Микола.

— Засмучувати? Чим?

— Галя — не та жінка, яка тобі сподобається, мамо.

«Починається, — подумала Марія Андріївна. — Все йде, як ми й думали. Зараз він про Галю гидоту якісь говоритиме».

— З чого це ти вирішив, синку?

— Повір мені, мамо. Знаючи тебе, я можу це стверджувати з певністю.

— Що не так з твоєю Галею?

– З нею все не так, мамо.

– І все таки.

— Якщо ти наполягаєш. Я скажу.

І Микола перерахував усі відомі йому жіночі вади. Цей перелік виявився досить великим.

«Сильно, — подумала Марія Андріївна. — От не знала б я Галину, може, й повірила б тобі».

— Навіщо ти зустрічаєшся з нею? – вигукнула вона.

– Закохався, – просто відповів Микола. — Жити без неї не можу. Уявляєш, мамо, в якому жахливому становищі я? І одружуватися не можу, щоб тебе не засмучувати, але й розлучитися з нею теж не в змозі! Бо закоханий. Залишається лише чекати.

— Чого чекати, синку?

— Коли мине моя закоханість, — відповів Микола.

– А вона пройде?

— Звичайно, — впевнено відповів Микола. — Знаючі люди кажуть, що… Це відбувається.

— А коли вона пройде?

Перш ніж відповісти, Микола якийсь час з цікавістю дивився на маму і думав, що сказати.

— А цього ніхто не знає, мамо, — відповів він, коли зрозумів, що пауза надто затяглася. — Точно відомо лише одне. Що це відбудеться. Рано чи пізно. А от коли? Невідомо.

— Я хочу з нею познайомитись, — впевнено сказала Марія Андріївна.

“Та годі, — подумав Микола. — Що за примха? Познайомитись вона хоче. А більше нічого тобі не треба?”

– Мама! Що я чую? Після всього, що я тобі розповів про цю… погану жінку, ти… Невже ти пустиш її до нашого дому? Сядеш із нею за один стіл? Почнеш із нею розмовляти? Адже вона людських слів не розуміє. Зрозумій, я зараз не про себе, а за тебе турбуюся. Мама! Це… Вона жахлива жінка.

— Саме тому я й хочу її краще дізнатися. Допоможу тобі скоріше її розлюбити.

«І що робити тепер? – думав Микола. — Познайомившись із нею, вона одразу зрозуміє, що я все вигадав. Втім… Може, й не зрозуміє. Адже вона вже упереджено до неї ставиться. А якщо ще належним чином налаштувати Галю, то все для мене закінчиться дуже добре. Потрібно лише попередньо поговорити з Галею і дещо їй пояснити. Думаю, у мене вийде».

– Добре, мама. Як скажеш. Я запрошу Галю до нас наступних вихідних. Але я тебе попередив. Про всяк випадок, мама, вилки та ножі на стіл не клади.

— Я дуже обережна буду, синку.

Після цієї розмови Марія Андріївна та Галина зідзвонилися та обговорили свої подальші дії.
А за два дні Микола почав свою розмову з Галиною.

– Галя! — урочисто промовив він і багатозначно замовк.

— Так, Коля. Ти щось хотів сказати?

— Чи бачиш у чому річ… — ніби бентежачись чогось, продовжував він. – Галя. Мабуть, мені треба було давно поговорити з тобою про це. Але я не наважувався. Тому що дуже тебе люблю і не хотів робити тобі боляче.

– Боляче?

— Ми разом уже три роки і, мабуть, ти не розумієш, чому я досі не зробив тобі пропозицію? І чому я взагалі не одружений, хоч мені скоро сорок?

— Я ставила собі таке запитання. Відповіді не знаходила.

— Вся річ у моїй мамі. Мені важко про це говорити, але…

— Говори.

— Вона… Як би це пом’якше сказати? Все-таки вона моя мама.

– Кажи правду.

– Ти не зможеш їй сподобатися.

– Не зможу сподобатися?

— Як невістка, — уточнив Микола. — Це, в принципі, неможливо. В неї дуже важкий характер.

— Але… Чому вона має такий характер?

– Гадки не маю. Можу лише припускати. Напевно, не просте життя, і таке інше, зробили свою справу. І тому в кожній жінці, яка мені подобається, вона відразу бачить ворога. Так було. Не раз. Вона зіпсувала життя кільком моїм жінкам, які були до тебе. Ось тому я і… не одружений. До сих пір. Розумієш?

— Тепер мені все зрозуміло. Ти турбувався за мене. Дякую тобі, коханий.

— А з іншого боку, — вів далі він. — Ти — моє єдине кохання, а я досі не познайомив тебе зі своєю мамою.

– Це ненормально, – сказала Галина.

— Я довго думав, Галя, як нам вирішити цю проблему з тобою, але нічого не вигадав. Може, ти щось порадиш?

Галина замислилась.

— А ти, мабуть, знаєш, що мені не вдасться сподобатися твоїй мамі? — спитала вона так, як вони домовлялися з Марією Андріївною.

— Я не хочу, Галя, щоб ти думала, що я намовляю на свою маму, — відповів Микола.

— Я не думаю просто…

— Зробимо так. Приходь до нас у гості у ці вихідні. Я вас познайомлю. Ти сама побачиш і зрозумієш.

— Я дуже хотіла б сподобатися твоїй мамі.

— А як я цього хочу!

– Ти допоможеш мені? Розкажеш про свою маму? Може, якщо я її краще дізнаюсь, я зрозумію, як поводитися з нею?

— Галя, я зроблю все, що від мене залежить, щоб це сталося. Але й даремно тебе обнадіяти не хочу. Ти багато бачила різних фільмів про свекрух і як вони псують життя своїм дітям?

– Багато. Це страшні фільми. У цих фільмах свекрухи поводяться…

— Отож, усі ці жінки, порівняно з моєю мамою, невинні овечки.

— Невже твоя мама така жахлива?

– Моя мама? Я тобі скажу, хто вона.

І цього разу Микола перерахував не лише жіночі, а взагалі всі відомі йому вади людей.

– Який жах! Як же ти живеш з нею?

— Вона моя мама, — сумно відповів Микола. – Батьків не обирають. Але я не хочу, щоб разом зі мною страждала і ти. А саме це і станеться, якщо ти їй не сподобаєшся, а ми станемо чоловіком та дружиною. У такому разі вона обов’язково грубо втрутиться в наше з тобою життя і зробить його нестерпним.

Ось побачиш, мине трохи часу, і ми зненавидимо один одного. Якщо ти їй не сподобаєшся. Але я так хочу, щоби ти їй сподобалася. Обіцяй, що постараєшся це зробити?

— Обіцяю, — впевнено заявила Галина. – Зроблю все можливе.

– Чудово. А я тобі допоможу. Я навчу тебе, як їй сподобатися. Дам тобі кілька корисних порад. Як одягтися. Як і про що з нею можна говорити, а про що не можна ні в якому разі.

Звичайно ж, Микола дав Галині безліч маячних порад. Але! Саме до цих порад Галина і була готова. Вона зробила так, як хотів Микола. Чому? Тому що вони з Марією Андріївною саме це й передбачали, і були готові до цього. Їх план включав саме такий розвиток подій.

І ось, вечір знайомства добіг кінця. Микола був щасливий. Все пройшло саме так, як і передбачав. Весь вечір Галина та Марія Андріївна тільки й робили, що говорили один одному якісь гидоти. А Микола їх заспокоював.

І коли вечір добігав кінця, трапилося головне. Те, заради чого все це було задумано.

— Якби ти була моєю невісткою, — кричала Марія Андріївна, — я б тебе швидко розуму навчила. Місяць, і ти б у мене, як шовкова, ходила б. Слово зайве боялася б сказати.

– Що? — у тон їй відповіла Галина. — Скажіть спасибі, що ви не моя свекруха. Життя у неї важке було. Я б вам показала, що таке важке життя. Я виділила б вам найменшу кімнату, і ви б ніс свій боялися висунути з неї, коли я вдома. Зрозуміло?

– Це ти мені?

– Вам!

– Мене в кімнату?

– Вас!

— На що сперечаємося, що вже за місяць після весілля ти сама втечеш із мого дому.

— Ставлю свою квартиру, що за місяць, як я сюди в’їду, ви втечете. На свою улюблену дачу. І будете жити там все життя. Цілий рік. Одна!

– Сперечаємося.

– Сперечаємося.

— Гаразд, — уже трохи тихіше та спокійніше, сказала Марія Андріївна. – Подивимося. Микола! Ти одружишся з цією мерзотницею якнайшвидше. І нехай уже завтра вона переїжджає сюди. Ні! Нехай уже сьогодні вона лишається тут. Я так хочу.

– Але, мамо! — вигукнув Микола. — Навіщо тобі так мучити себе…

— Я так хочу! — грізно сказала Марія Андріївна. — Це погане дівчисько ще не знає, з ким зв’язалося. Микола, покажи своїй майбутній дружині, де наша найбільша кімната, сторони. От хай там вона й живе.

– Ха! — вигукнула Галина. – Налякали! Микола! Я згодна вийти за тебе. А зараз проведи мене до моєї кімнати. Бачити не можу більше цю жінку.

— Але, Галю,— тихо промовив Микола,— як же так?

— Тепер, Микола, коли я переконалася, що все сказане тобою — це правда, я не можу зробити інакше, — відповіла Галина. — Я не дозволю їй зіпсувати твоє життя. Я тебе образити не дам.

– Це я не дозволю! — закричала Марія Андріївна. — Думаєш, мій син закоханий, то й управи на тебе немає?

— Саме так і думаю!

Микола зрозумів, що відбувається щось страшне. Не так, як він планував. Він спробував урятувати ситуацію і почав ще щось говорити. Але його ніхто вже не слухав. Жінки розійшлися по різних кімнатах. Він лишився сам.

За місяць Микола та Галина зіграли весілля.

Якщо до весілля Галина та Марія Андріївна за Миколи не розмовляли один з одним, то після весілля ситуація різко змінилася. Вони почали поводитися, як найкращі подруги. Не соромлячись Миколи. Щось удвох обговорюють, сміються. А коли заходить Микола, замовкають.

– Я не зрозумів, – сказав якось Микола за вечерею. — Мені здається, чи ви обидві вже інакше ставитеся один до одного? Помирились, чи що?

— Ось ще, — відповіла Марія Андріївна, — робити нічого. Не збираюся я миритися з цим мерзотником.

— Нічого не змінилося, Миколо, — спокійно сказала Галина. — Ненавиджу, як і раніше. Поміж нами війна.

— Між нами все як завжди, — байдуже сказала Марія Андріївна. — За це не хвилюйся, синку.

— Тоді чому ви не лаєтесь? Не кричіть? Чи не обзиваєте один одного?

— Чому не сваримося? — здивувалася Галина. — Ще як лаємось.

– Ще як обзиваємо! — усміхнулася Марія Андріївна. — Ти чув би!

– Коли?

— А коли тебе вдома немає, — сказала Марія Андріївна.

— Ось варто тобі піти, ми й починаємо, — підтвердила Галина.

— А чому при мені не лаєтесь?

— Щоб тобі нерви не псувати, — сказала Галина. — Навіщо тобі це слухати?

— Це ж ми один одного ненавидимо, — сказала Марія Андріївна. — А ти тут ні до чого, синку?

— Це нам не шкода. А тебе ми любимо, – сказала Галина.

— І шкодуємо, — додала Марія Андріївна. – Бережемо твоє здоров’я.

– Зрозумів?

— Зрозумів, — розгублено відповів Микола.

«Сваряться, коли мене немає! – захоплено думав він. — Бережуть мене. Значить точно люблять. А без мене нехай скільки завгодно лаються. Якщо їм це подобається».

Якщо до весілля Галина та Марія Андріївна при Миколі не розмовляли один з одним, то після весілля ситуація різко змінилася. Вони почали поводитися, як найкращі подруги. Не соромлячись Миколи. Щось удвох обговорюють, сміються. А коли заходить Микола, замовкають.

– Я не зрозумів, – сказав якось Микола за вечерею. — Мені здається, чи ви обидві вже інакше ставитеся один до одного? Помирились, чи що?

— Ось ще чого, — відповіла Марія Андріївна, — робити нічого. Не збираюся я миритися з нею.

— Нічого не змінилося, Миколо, — спокійно сказала Галина. — Ненавиджу, як і раніше. Поміж нами війна.

— Між нами все як завжди, — байдуже сказала Марія Андріївна. — За це не хвилюйся, синку.

— Тоді чому ви не сваритесь? Не кричете? Не обзиваєте один одного?

— Чому не сваримося? — здивувалася Галина. — Ще як сваримось.

– Ще як обзиваємось! — усміхнулася Марія Андріївна. — Ти чув би!

– Коли?

— А коли тебе вдома немає, — сказала Марія Андріївна.

— Ось варто тобі піти, ми й починаємо, — підтвердила Галина.

— А чому при мені не лаєтесь?

— Щоб тобі нерви не псувати, — сказала Галина. — Навіщо тобі це слухати?

— Це ж ми один одного ненавидимо, — сказала Марія Андріївна. — А ти тут ні до чого, синку?

— Це нам себе не шкода. А тебе ми любимо, – сказала Галина.

— І шкодуємо, — додала Марія Андріївна. – Бережемо твоє здоров’я.

– Зрозумів?

— Зрозумів, — розгублено відповів Микола.

«Сваряться, коли мене немає! – захоплено думав він. — Бережуть мене. Значить точно люблять. А без мене нехай скільки завгодно собі гризуться. Якщо їм це подобається».