Студентка першого курсу Єлизавета проводила поглядом Сергія Павловича, який проходив повз, і звернулася до подруг.

– Хто це такий? — спитала вона. – Чому я його не знаю?

– Ти не знаєш? – здивувалися подруги. — Це ж Сергій Павлович. Доктор наук.

– Сергій Павлович?

– Ну так. Професор. Завідує кафедрою, подруги почали згадувати назву кафедри. – Як її? Вилетіло з голови…

— Не має значення, — роздратовано сказала Єлизавета. – А чому я його раніше не бачила?

— Це тому, що ти в інституті рідко буваєш. А якщо й буваєш, то на останніх парах. А його пари завжди перші.

Єлизавета дивилася вслід професору.

— Все може бути, — тихо промовила вона. – Все може бути. Професоре, кажете? Адже йому й сорока немає. Такий молодий і вже доктор наук? Кафедрою завідує?

— Йому сорок п’ять, — охоче стале пояснювати подруги. — Виглядає так, бо його дружина змушує здоровий спосіб життя вести. Кажуть, забороняє йому все, що хоч якось може зашкодити його розумовим здібностям. А ще кажуть, що вона дуже хитра жінка.

— Дружина, кажете? Береже його здоров’я?

«Це вона правильно робить, – подумала Єлизавета. – Мені здоровий чоловік потрібен».

— А що в ній хитрого?

— Чого хитрого не знаємо. Але всі, хто мав із нею справу, так кажуть.

«Хитра, кажете? – подумала Єлизавета. – Гаразд. З’ясуємо, наскільки вона хитра».

— І давно вони разом?

— Двадцять років, — зітхнувши, відповіли подруги.

– Двадцять?! – Вигукнула Єлизавета. — Такого не може бути.

— Може.

— І скільки ж років його дружині?

— Вона його ровесниця.

«Старша моєї мами, — подумала Єлизавета. — Просто жах якийсь».

— Жартуєте?

– Та ні. Серйозно.

– І діти є?

– Дочка. Нещодавно вийшла заміж. І поїхала до іншого міста.

– В інше місто – це добре, – задумливо продовжувала Єлизавета. — Ну, а що він?

– А що він?

— Розлучатись не думає?

– Ні, що ти. Його все влаштовує. Він весь і повністю у науці.

– Я не про науку.

– А про що?

– Про дружину. Невже він так сильно її любить, що не хоче розлучитися? Це після двадцяти років напруженого сімейного життя? Не повірю.

– Хочеш вір, хочеш не вір, – подруги розвели руками. – Факт залишається фактом.

— Невже ніхто не намагався припинити це неподобство? Невже нікому на думку не спало, що такий скарб має належати не… До речі, не знаєте, як звуть його дружину?

— Не знаємо, — злякано відповіли подруги. — Чули тільки, що дуже хитра.

– Не важливо, – роздратовано сказала Єлизавета. — То про що я говорила?

— Скарб має належати, — нагадали подруги.

— Жінці молодій, життєрадісній, не обтяженій сімейним побутом, — продовжувала Єлизавета. — У квартирі, в якій не пахне смаженою цибулею та пральним порошком. Яка б привнесла б у його життя яскраві фарби свята! Невже ніхто не намагався відновити справедливість?

— Були такі. Намагалися. І яскраві фарби. І свято. Нічого не вийшло.

– Чому не вийшло?

– Усьому причиною дружина. Хитра дуже вона жінка.

“Знову вони за своє, – подумала Єлизавета, – скільки можна про цю хитрість?”.

— Ну, якщо у них не вийшло, це не означає, що у мене не вийде. Правильно я говорю?

Подруги розгублено переглянулись і… мовчки знизали плечима.

А Єлизавета з цього дня вирішила приходити на навчання вчасно та не пропускати заняття. У всякому разі, ті, які вів Сергій Павлович. Ціль була нею поставлена. Ще ніколи Єлизавета не почувала себе такою впевненою у власному успіху. Вже зараз вона бачила себе дружиною доктора наук, професора, завідувача кафедри.

Настав час заліків.

— Ви чудово підготувалися, — сказав Сергій Павлович, поставивши оцінку та повертаючи заліковку Єлизаветі.

В аудиторії, крім неї, вже нікого не було. Вона була останньою.

— Ваш предмет, професоре, мій улюблений, — ніжно промовила Єлизавета.

– Можна просто Сергій Павлович.

— Сергій Павлович, — тихо промовила Єлизавета, почервоніла і опустила очі.

«Або зараз, — думала вона, — або ніколи. Довго тягнути сенс немає».

— Ви можете йти, — дозволив Сергій Павлович, — чи хочете ще щось сказати?

– Хочу!

– Слухаю вас.

І Єлизавета сказала все, що хотіла. Говорила довше, ніж відповідала на екзаменаційне запитання.

— Тепер, Сергію Павловичу, коли ви знаєте все, моє життя залежить тільки від вас, — тихо промовила Єлизавета і, сміливо поглянувши на очі професору, знову почервоніла і зніяковіло опустила їх. — Дівчина не повинна таке казати. Я розумію. Але я люблю вас і… Нічого не можу з собою зробити. Ви, мабуть, тепер не поважатимете мене, станете сміятися…

— Ну, чому ж, — відповів Сергій Петрович і жадібно облизав губи. – Навпаки. Чесність! Ось що прикрашає кожну людину і змушує ставитись до неї з повагою. А тим паче молоду дівчину. Тут немає нічого кумедного.

«Отже, я не помилився. І все зробив правильно, — подумав він, з цікавістю роздивляючись чергову закохану студентку. – Щось цього року вони рано розпочинають. Зазвичай із третього курсу. Рідко з другого. Ну, а з першого це в мене вперше. Можна привітати себе. Зростаю. А вона нічого така. Нічого. Ну що ж. Нема що робити. Вона сама цього захотіла.

— Дякую вам, Єлизавета, — сказав Сергій Павлович. — Саме таких слів мені ще ніхто не казав.

— Можна просто, Ліза, — у її очах стояли сльози.

– Ви мені теж подобаєтеся, – продовжив він. — І, певно, у нас щось і вийшло б. Але… Як би вам це сказати. Я одружений.

– Я знаю. І я не вимагаю, щоб ви йшли від дружини. Я не така. Все, що мені потрібне, це хоч раз на тиждень бути з вами.

— У тому й річ, що разу на тиждень не вийде.

– Можна рідше, – поспішила сказати Єлизавета.

— І рідше не вийде.

— Але…

— Не вийде раз на місяць. Хоча, зізнаюся вам чесно, Ліза, мені дуже, дуже хотілося б. Я ось зараз на вас дивлюсь і… І із задоволенням би… І не раз на тиждень. А щодня. Кожну годину. Кожну мить.

— Що вам заважає?

— Не «що», — злякано відповів Сергій Павлович і озирнувся на всі боки. – А “хто”. Моя дружина.

– Дружина? Не розумію. Як вона може заважати? Адже вона й не знатиме про нас. Ми зустрічатимемося таємно від усіх. В мене на квартирі. Я тут недалеко винаймаю зручну квартиру.

— Не має значення де. Від моєї дружини не сховаєшся. Це дуже хитра та підступна жінка. Ви думаєте, Ліза, я не пробував?

Сергій Павлович глянув на годинник.

– Та мало не щороку, – продовжив він. — І нічого не виходить.

Чому?

– Я ж кажу. Моя дружина – дуже хитра жінка. Вона не допустить стосунків між нами.

– Не розумію. Як вона це зробить?

— Не знаю, як вона це зробить у нашому випадку. Не знаю, як взагалі вона це робить, але… Вона завжди опиняється у непотрібний час у непотрібному місці. Я маю на увазі, у непотрібному для мене. Ви розумієте?

– Ні. Поясніть.

— Припустимо, ми з вами домовимося на завтра, на якийсь час зустрітися і приємно провести час. Нехай навіть у вас вдома. Або в іншому місці. Не важливо де.

— Допустимо. І що?

— І моя дружина опиниться в цьому самому місці в той самий час, який ми з вами призначимо.

– Цього не може бути. Я не вірю.

— Ліза, ну подивіться на мене. Я одружений уже двадцять років. У мене донька – ваша ровесниця. Заміж вийшла нещодавно. Та хіба я дозволив би собі витрачати час на порожні розмови з вами. Та ні, звісно. Ми б уже, чуєте, вже десь приємно проводили б час.

Єлизавета замислилась.

– У мене ідея, – сказала вона.

– Ідея?

— Як перехитрити вашу хитру дружину.

– Це неможливо.

– Можливо.

— Ліза, запевняю вас, що багато хто до вас намагався це зробити. І якби ви тільки знали, які це були жінки. Моя хитра дружина знаходила нас скрізь. Навіть за кордоном.

Ось останній випадок. Симпозіум у Щецині. Здавалося б! Так? І що ви думаєте? Тільки ми з Віолеттою (вона зараз на п’ятому курсі, я вас познайомлю) зібралися приємно провести час, як у номер входить моя дружина. Звідки, питається, дізналася? А у Щецині як опинилася? Та ще в самий невідповідний момент!

А Ви кажете. Добре, що вчасно з’явилася і нічого не запідозрила. Я сказав, що це моя секретарка, і ми складаємо порядок завтрашнього дня. А прийди вона на хвилину пізніше? Але вона як спеціально. Навмисне. Приходить до того, як все відбувається. Розумієте, чому?

– Чому?

— Хитра, ось чому. Знає, що якщо прийти пізніше, то доведеться розлучатися. А вона?

– А що вона?

— Робить усе, щоб нічого не сталося.

— Тому я й говорю, що знаю, як її перехитрити, — впевнено сказала Єлизавета.

– Знаєте?

– Знаю.

– Як?

— Давайте зараз. Тут.

— Та я з радістю, — вигукнув Сергій Павлович і подивився на годинник. – Лізочка! Думаєте, ні? Двадцять років мрію. Тільки марно все це.

– Чому? Я впевнена, що в нас все вийде. Зараз я закрию аудиторію на ключ і ми почнемо.

— Ну, спробуйте, — відповів Сергій Павлович. — Може, й справді у вас вийде.

– Ще б! Звісно, ​​вийде. Не сумнівайтеся.

Єлизавета взяла ключ, впевнено підійшла до дверей і тільки-но зібралася зачинити їх, як двері відчинилися, і в аудиторію увійшла Ніна, дружина Сергія Павловича.

– Вам що тут потрібно? – грубо поцікавилася Єлизавета.

— А це до мене, — закричав Сергій Павлович. – Моя дружина. Проходь, Ніночко, мені треба дещо тобі сказати. Я маю до тебе одну важливу справу. Добре, що ти прийшла.

Ніна приїхала лише тому, що Сергій Павлович сам надіслав їй повідомлення. Надіслав одразу, як тільки Єлизавета витягла білет. У повідомленні він просив дружину терміново приїхати до нього в такий час і знайти його в такій аудиторії.

І весь його фокус полягав у вмінні точно розрахувати час. Він завжди наперед точно передбачав, на що здатні ті чи інші його студентки. І умів тягти час до появи дружини. А дружина його взагалі була не в курсі, що за її чоловіком хтось полює. Усі її вважали хитрою жінкою, а вона була звичайною.

– Вибач, коханий, – виправдовувалася вона, увійшовши в аудиторію, – я трохи спізнилася.

— Ти якраз вчасно, — сказав Сергій Павлович. – Втім, як завжди. Ми з Єлизаветою вже закінчили. А я маю до тебе термінову справу. Зараз ми підемо з тобою до ресторану.

— А я не одягнена для ресторану, — злякано сказала Ніна.

— А для чого ти одягнена?

– Для кіно.

– Тоді ми йдемо кіно.

«Хитра жінка, – подумала Єлизавета. – І підступна. Для ресторану вона, бачите, не одягнена. З такою краще не зв’язуватись».