Юра в в четвертому класі закохався в старшокласницю і пообіцяв собі, що це його перше і останнє кохання. Так і сталось
Шкільна пора – пора першого закохування в однокласників, старшокласників, або в молодих вчителів. Не минула вона й Юру. Він був звичайним хлопчиськом, хіба що виглядав молодшим за своїх однолітків. Це була для нього буквально трагедія, через яку він дуже переживав. Годинами стояв перед дзеркалом і вмовляв своє тіло рости швидше.
– Ну чому я не зростаю? – по-дівочому високим голосом обурювався він.
– Виростеш, не поспішай, – заспокоювала мама.
Як не поспішати? Коли Наталя така красива, і хлопчки, що виглядають дорослішими за нього, проводжають її додому.
– А раптом я назавжди залишусь таким? – зневірившись, говорив Юра до свого відображення у дзеркалі.
– Що ти, Юра. Ти обов’язково виростеш, – зітхала мама.
Наталка жила у сусідньому будинку. Худенька, з довгими стрункими ногами, світлим кучерявим волоссям і блакитними очима.
Але найбільше страждав Юрко від того, що вона була вищою за нього, старшою за рік, і тому не звертала на нього уваги.
Наступного дня після закінчення навчального року, батьки відправляли Юркові до бабусі до села, і не слухали жодних заперечень з його боку. А Наталя з батьками їздила машиною на море.
– А чому ми ніколи не їздимо на море, як усі? Набридло це село, — обурювався Юрко.
– Хто всі, синку? Ти конкретно когось маєш на увазі? Чим тобі село не подобається? Спи до обіду, гуляй допізна, купайся досхочу. Не розумієш ти свого щастя, синку. – зітхав батько. – А на море, настане час, з’їздиш.
– Гаразд, – неохоче погоджувався Юрко. – Тільки на початку серпня повернуся.
На початку серпня Наталя повернеться з моря, але цього він не сказав.
“Скоріше б вирости і самому вирішувати, чи їхати в село, на море, чи залишитися хоч раз на літо в місті”, – думав Юра.
У селі він ганяв м’яч із хлопчиками, купався, палив багаття на березі річки ночами, лазив по деревах. А ще самозабутньо тягав цілими відрами воду з колодязя, згинаючи коліна під їхньою вагою і закусивши від напруги губу.
Коли повернувся перед новим навчальним роком додому, мама з подивом ахнула, побачивши сина, як він виріс.
– Ну, приміряй форму, я подивлюся, наскільки відгинати штани, – попросила вона.
Піджак не сходився на плечах, а штани стали безнадійно короткими.
– Мама! – крикнув він і не впізнав свого голосу, що змінився. – Мама! – радісно повторив.
– Що кричиш? – мама сплеснула руками. – Потрібно терміново йти до магазину та купувати нову форму. Боже мій. Виріс як.
Юра розглядав себе у дзеркалі. Що, правда, виріс? Мама стала поруч з ним. І виявилося, що він вищий за неї.
«Нарешті! – радів Юра . – А раптом Наталка теж виросла? – І його радість змінилася переляком.
Щодня він ходив по дворі, чекаючи на неї. Знав, що Наталка ще не повернулася з півдня. Вікна квартири вечорами залишалися темними.
І коли приїхала Наталка, він мало не впізнав її, бо грав у м’яч із третьокласником Дімою з його під’їзду. Наталя вийшла з машини засмагла. Волосся на сонці вигоріло і стало зовсім білим. Юрко кинув м’яч і підбіг до неї.
– Привіт! – сказав він, розтягнувши губи в радісній посмішці від вуха до вуха.
– Пивіт. – Наталка здивовано розглядала Юрка.
– Ти так засмагла. На морі була? А я в селі був, – говорив Юрра
Йому здається чи вона справді вперше дивиться на нього знизу нагору? Юрко підійшов ближче. ” Я вищий!” – подумав він і від радості посміхнувся ще ширше.
– Наталочко, допоможи речі віднести до квартири, – гукнула її мама.
– Я допоможу, – Юрко схопив одразу дві великі сумки і поніс до під’їзду.
Він ніколи не був у Наталі вдома. Квартира велика, з дорогими меблями. Піаніно. Він не знав, що вона грає. І килим на підлозі не з незграбними квітами, як у його квартирі (мама зняла зі стіни, коли мода на них пройшла), а світло-бежевий. Квартира здалася йому надзвичайно гарною, як і сама Наталя. Хіба могло бути інакше?
– Підемо в кіно? Там іде… – сказав він, коли всі речі були занесені до квартири.
– Я бачила цей фільм.
Посмішка змінилася гримасою розчарування. Він спеціально не ходив у кіно з пацанами, чекав, щоб запросити її.
– Але я із задоволенням піду ще раз, – посміхнулася Наталка, і Юра полегшено видихнув.
Вони сиділи в темному залі, і Юрко не наважувався взяти її руку. А потім фільм захопив його, і він про все забув. З кіно поверталися пішки. Юра розповідав, які моменти йому найбільш сподобалися, розмахував руками. Притихла Наталка йшла поруч і про щось думала.
– Хочеш морозива? – запитав Юра.
Вони сиділи за столиком вуличного кафе навпроти один одного. Випадково зустрічалися поглядами, ніяково відводили очі. Юру кидало то в жар, то в холод. Серце так голосно стукало, що здавалося, що все кафе чує.
Першого вересня він чекав її біля під’їзду у новій шкільній формі. І коли вона вийшла в нових лакованих туфельках на струнких засмаглих ногах, з великими білими бантами у волоссі, Юрко злякався, що зомліє від надлишку почуттів.
Однокласниці теж помітили перетворення Юри, раз-пораз чіплялися до нього. Він їх не помічав. З нетерпінням чекав після уроків Наталю на шкільному подвір’ї. Зрештою, вона вийшла, але не одна, а з довготелесим однокласником.
Радісний настрій відразу зник. Юрко вбіг у квартиру, кинув портфель на підлогу, зачинився у своїй кімнаті, лежав на дивані, відвернувшись до стінки, доки не прийшла з роботи мама.
– Як пройшов перший день у школі? Їсти будеш? Ти не захворів? – занепокоїлася мама.
– Не буду, – відповів Юра грубо.
Мама вийшла з кімнати, тихо прикривши за собою двері.
Більше Юра не чекав Наташу біля під’їзду. Демонстративно не дивився в її бік на перервах, спеціально розмовляв з якоюсь однокласницею, якій він пододобався.
Так пройшов навчальний рік. Юрко вимахав ще більше. Над верхньою губою намітилися рідкі вусики, якими він дуже пишався. Юрко витримав протистояння із батьками, не поїхав на літо до села. Що він маленький? Адже у Наталі випускний. І він до світанку чекав біля вікна, дивлячись у двір.
Нарешті він її побачив. Наталка йшла через двір, стукаючи каблучками. Вперше без хвостиків, із дорослою зачіскою. А поряд йшов хтось із її однокласників. Встали біля під’їзду.
« Якщо зараз він поцілує її, я пoмру», – думав Юрко, затамувавши подих.
Вони розійшлися, не поцілувалися. І Юра погодився поїхати до села.
Коли повернувся до міста, вештався цілими днями у дворі, сподіваючись зустріти Наталю. Нарешті він побачив її. Вона йшла з пакетом із магазину.
– Привіт!
– Привіт.
– Як справи? Куди поступила? – поцікавився Юрко.
– На іноземну. А ти вирішив, куди поступатимеш після школи?
– Не знаю поки що, – Юрко знизав плечима. – Підемо погуляємо?
– Тільки пакет віднесу, – зненацька погодилася Наталка. – Почекай тут.
Нагулявшись набережною, вони їли морозиво в кафе. Були останні теплі дні літа. Вітерець з річки розвивав розпущене світле волосся Наталі.
– Юра, я подобаюся тобі? – раптом запитала вона.
– Дуже, – хрипло зізнався Юрко.
Наталя виколупувала пластиковою ложечкою морозиво з вазочки.
– Я старша за тебе. Ти ще навчаєшся у школі, а я вже до університету вступила.
– Ну і що? — спитав Юрко, не зводячи з неї очей, забувши про морозиво.
– Дівчатка розвиваються швидше за хлопчиків. Так улаштований світ, – сказала Наталка і облизала ложечку.
– Ну і що? – повторив Юра, розуміючи, куди вона хилить. – Я… Я люблю тебе! З п’ятого класу люблю! – вигукнув відчайдушно, забувши, що довкола люди.
На них оберталися, посміхались. Як же – перше визнання, як романтично.
– Ти смішний…
– Звісно. Смішний. Розвеселив, так? Ще б. Тобі потрібен хтось старший, а бажано з квартирою та машиною, як усім дівчатам. А я школяр… – Юра схопився, відсунувши з шумом стілець і мало не впустивши його, але встиг зловити за спинку.
– Я не хотіла тебе образити… – тихо сказала Наталка, почервонівши від сторонніх поглядів.
– А образила, – вигукнув Юрко і кинувся з кафе.
Він знову лежав у своїй кімнаті на дивані, відвернувшись до стіни. Чув, як батьки шепотіли на кухні.
Юрко з завзятістю вчився, намагаючись викинути з голови Наталю, яку майже тепер не бачив. Відшумів випускний бал, він вступив до політехнічного інституту. Після першої літньої сесії сам зголосився поїхати до села.
Повернувшись додому, Юра вранці визирнув у вікно і побачив у дворі білу машину, прикрашену стрічками та кулями. Машина зупинилася біля Наталкиного під’їзду. З неї вийшли двоє хлопців.
– Мамо, хто одружується? – спитав Юрко.
– Юра, – вона подивилася на нього з жалем, – Наталка заміж виходить.
Він рвонув до виходу, збивши та перекинувши по дорозі стілець.
– Юра! Не йди! – крикнула мама йому в спину. – Юра!
Хіба його зупиниш? Вона дивилася у вікно, очікуючи побачити сина. Хлопці біля машини зайшли до під’їзду.
– Де він? – передчуваючи лихо, прошепотіла мама.
Раптом люди на подвір’ї збилися в купу, дивилися кудись угору, щось обговорювали. Серце стисло страшним здогадом. Юра…
Мама вибігла надвір і підвела голову. Сонце світило в спину її синові, що стояв на краю даху.
– Юра, синку, – шепотіла вона, не в змозі кричати. – Юрочка, не треба…
Із сусіднього будинку вийшли наречений із нареченою. За ними – галасливі гості. Мати кинулася до нареченої.
– Наталя, допоможи! Там Юрко! – давлячись сльозами, промовила вона, показуючи кудись угору.
Наталя не одразу зрозуміла, куди треба дивитися, а потім побачила Юрка на даху. Народ розступився, коли вона в пишній білій сукні підійшла ближче. Люди з цікавістю дивився на неї. Заплакала чиясь дитина, інші зашепотілися.
– Юра! Не роби дурниць! – крикнула Наталка.
Юрко мовчки дивився на неї зверху.
– Наталко, що робити? – схлипнула поряд мама Юрки.
Наречений узяв Наталю за лікоть, спробував відвести геть. Вона вирвала руку. Знову задерла голову вгору. Фата білою хмарою ковзнула з голови на асфальт. Юра подався вперед, ніби хотів упіймати її, захитався. Народ унизу ахнув, завмер. Юрко розставив убік руки, утримуючи рівновагу. Він знову глянув униз і не побачив білої сукні.
– Юра! – пролунав тихий Наталі голос позаду.
Він обернувся і знову захитався на краю даху. Народ унизу дружно скрикнув. Наталя простягла до нього руки.
– Будь ласка, Юро, йди до мене, – і він ступив до Наталі.
Натовп унизу полегшено видихнув. Але Юрка з Наталею не чули цього. Вони стояли, наче вперше побачили одне одного. Поділ пишної Наташиної сукні забруднився. Світле волосся, що вибилося з зачіски, тріпав вітерець.
– Ти справді міг стрибнути? – Ззпитала вона.
– Так. Я люблю тебе. І не хочу жити без тебе.
Він виніс її з під’їзду на руках, бо вона зламала підбори весільних туфель. Наречений кинувся до них, але його втримали чиїсь руки.
– Юра, Наталко, – шепотіла мама крізь сльози.
– Мамо, весілля не буде. Наталка погодилася стати моєю дружиною. Не плач.
– Не зараз, – поправила його збентежена Наталка, – пізніше.
Мама обійняла обох, розплакалася.
Батько Наталі, з червоним обличчям від обурення, грубо розштовхав натовп, кричав, бризкаючи слиною, вимагав, щоб дочка схаменулась, погрожува Юрі. Мама Наталі утримувала його, повторюючи:
– Сергій. У тебе серце, Сергію, не треба!
Наталка ховалася за спину Юри, тісно притискаючись до нього. Нарешті, гості забрали обуреного батька, але він виривався, обертався, погрожував кулаком, що не залишить цього так, що вимагає відшкодування збитків.
Двір ще деякий час обговорював весілля. Чоловіки схвалювали Юру:
– Молодець. За своє щастя треба боротися.
– Потім загуляє, кине її з двома дітьми, і все його кохання. Все як у всіх, – передрік хтось.
Жінки зашипіли на нього, вірячи, що кохання все ж існує.
Потім усі розійшлися, поїхав наречений на білій весільній машині, двір спорожнів.
– Господи, що тепер буде? – говорила мама, капаючи в склянку з бульбашки з корвалолом.
За два роки зіграли весілля. Народ чекав чогось незвичайного, але нічого не сталося. Юра весь час носив Наталю на руках. Батько нареченої похмуро дивився з-під лоба, мама несміливо посміхалася, а гості весело кричали: «Гірко!»
Якось Наталя запитала Юра, гойдаючи на руках сина:
– Невже стрибнув би тоді?
– Ні. – Юра обережно обійняв її за плечі, глянув на сплячого сина. – Я знав, що ти прийдеш.
Тепле сонце бабиного літа пробивалося крізь порідліле листя на деревах. На лавці сиділа літня пара. Сива бабуся в старомодному капелюшку з італійської соломки накрила маленькою долонькою руку старого чоловіка.
– Ой, рука холодна. Холодно, а в тебе хвора спина. Ходімо швидше додому, Юра. І не сперечайся. – Вона піднялася з лавки і допомогла встати чоловікові.
Вони йшли пліч-о-пліч по доріжках парку, посипаних жовтим листям.
Ось таке кохання. Життя довге, у ньому всяке бувало. Але ніколи Юрко не подивився у бік іншої жінки, не зрадив свою Наталку.
З того дня, коли Юрка стояв на даху, їх бачили лише разом. Крім тих випадків, коли Наталка лежала в пологовому будинку, народжуючи їх первістка, а через три роки доньку. Так і йшли по життю разом, немов боялися розлучитися навіть не мить, загубитися в цьому великому світі, часом жорстокому і неласковому, дбайливо зберігаючи своє перше і останнє кохання.