У 19 років я закохалася в одногрупника. Спочатку здавалося, що закоханість завтра пройде. Тільки це “завтра” все не наступало, а почуття зростало день у день. За мною намагалося доглядати безліч хлопців, але тільки не він.

Не хочу хвалитися, але зовнішність у мене дуже нічого, та й розумна досить, почуття гумору є. Здавалося б… Ну, чого хлопцю ще треба? Якщо ви скажете, що уваги, то маєте рацію. Я почала трохи фліртувати з ним. І наче все заворушилося в потрібному напрямку.

Почалося кохання. 4 роки тому мені здавалося, що він теж закохався у мене. Ми ходили на побачення, гуляли, цілувалися, відпочивали, подорожували. Але щось не давало спокою. Тоді я навіть не розуміла, що саме не так. Начебто все було ідеально. Тільки він виявився дуже неврівноваженою людиною. Це якщо казати м’яко. Але що довше я з ним спілкувалася, то більше переконувалася, що у нього є проблеми з психікою. Серйозні. Йому вистачало хвилини, щоб вийти з себе. Страшно було, під час нападів він ставав вкрай агресивним. Міг з опалу наробити біди. Потім, звичайно, вибачався, запевняв, що “таке більше ніколи не повториться”. Але це не так. Приступи гніву були і щоразу сильніші за попередні.

Я почала боятися свого хлопця. Він хотів одружитися. Навіть кілька разів пропозиції робив, але я ухилялася від відповіді. А потім розірвала стосунки. Виїхала в інше місто, влаштувалася на роботу. Але колишній хлопець не вгавав — навіть їздив “в гості” до моїх батьків. Мене хотів застати. Я його справді боюся. Він неадекватний. Вже думаю, чи можна якось у судовому порядку зробити так, аби він не мав права наближатися до мене…