Просто до божевілля закохалася у хлопця. Він такий гарний, збожеволіти можна.

Річ у тім, що я з ним познайомилася в інтернеті. Він – блогер на ютубі, у нього тисячі підписників, і для нього спілкування там простіше, цікавіше. Залишила йому коментар до одного з відео, він відповів і пішло-поїхало. Почали не тільки писати один одному, а й дзвонити. Кілька разів сходили в кіно, погуляли. Все починалося, як мелодрама про дівчину, у якої не було нічого і тут раптом з’явилося все. Я була тією дівчиною. Я жила, як сіра миша, нікуди не ходила, не мала стосунків та близьких друзів, а тут він. Такий популярний і раптом мій. Не чийсь там, а мій.

Досить швидко ми почали жити разом. Працювала я за гнучким графіком, а він весь час нагадував, що коли розкрутить канал і досягне нормальної монетизації, то зможе продавати рекламу і ми зможемо безбідно жити. Контент у нього хороший, я справді вірю, що колись він стане мільйонером, і не хочу вбивати його плани на життя, але… Минуло вже чотири місяці, а я сама утримую нашу пару. Повністю. Усі його доходи – це ті гроші, які йому надсилають батьки, а це не так багато. Ми живемо на мою зарплату, одягаємось, купуємо продукти. І мені не шкода, ні. Насправді я б за нього життя віддала, а не лише якісь гроші. І я готова бути з ним, поки він не досягне чого хоче, не досягне своєї мрії. Але вечорами іноді так самотньо. Адже я зовсім молода, хочеться кудись вибратися, щось купити собі, а грошей зовсім не вистачає.

Він максимально мене підтримує, я вдячна долі за нього, але якби він допомагав мені хоч трохи ще й матеріально, то я взагалі не знала б, що таке сум