Шість років тому батько сказав мені, що я ганьба сім’ї. Якраз в той період я жила та навчалася у столиці й планувала там залишитися. Не тому, що я не люблю свій дім, але в селі ніяких перспектив для мене не було, та й жити в Києві мені подобалося. Маю ще двох братів, вони залишилися поки з батьками. Я їх намагаюся навідувати, але через батька це стається не так часто, як хотілося б.

Доля звела мене з дуже гарним хлопцем. Він був молодший за мене на рік, але я його полюбила повністю, без залишку. Хлопець дуже довго вимагав моєї руки і шість років тому я сказала: “Так”.

Головна проблема, яка була, це те, що він був мусульманином. Моєму батькові було все одно на те, що він живе тут, але ось те, що він не православний – це в жодну браму. Я розумію, що батькові було б приємно, щоб я вийшла заміж за звичайного хлопця, який живе по сусідству, бо він його знає і таке інше. Але серцю не накажеш. Я не можу переступити через себе. Так, мене виховували не так, так, я знаю, що батько вважає мене зрадницею, але такою я вийшла.

Зараз маю троє дітей від коханого чоловіка. Не знаю, що змушує людей шукати перепони та бачити лише те, що нас поділяє. Хіба не краще шукати те, що поєднує всіх нас? Я добре ознайомилася з Біблією і не бачу кардинальних відмінностей між релігіями. Яка різниця, якою релігією дотримується чоловік, якщо він по-справжньому любить твою дочку?

Мій чоловік жодного разу не підняв на мене руки, жодного разу не сказав образливого чи грубого слова. Я по-справжньому щаслива та вдячна Богові, що зустріла свого єдиного. Жаль, що батько вважає інакше.

До речі, мої брати приїжджали на весілля. У них склалася гарна думка про чоловіка. Сподіваюся, що колись і батько змінить свою думку. Сподіваюся, що колись пробачить, адже я не зробила нічого, що б образило його самого чи рідних.