З Дімкою б дружимо з третього класу. Спочатку щиро не переносили один одного. Дімон з дитинства був задирою, на місці всидіти не міг і постійно потрапляв у переробки.

Я ж – флегматик від народження. Як каже моя мама, я довго запрягаю, але швидко їду. Це означає, що якщо мене сильно і довго діставати, я можу і силу застосувати. На цьому ґрунті ми з Дімкою і потоваришували. Задирав він мене майже півроку, а потім так получив, що відразу ж запропонував мир, дружбу і жуйку.

З того часу ми не розлучалися і навіть через дівчат ніколи не сварилися. Вступили до одного інституту, на різні факультети. Закінчили його, майже водночас знайшли роботу. Щоправда, у різних фірмах.

За ці роки потоваришували і наші батьки. Часто ходили у гості, а влітку по черзі їздили один до одного на дачі допомагати з урожаєм.

Коли мої батьки вирішили, що мені час жити окремо, про це задумалися і Дімчин тато з мамою. Порадилися всією компанією і оголосили нам, що купуватимуть дві квартири, на одному майданчику, в будинку, який ще будується.

Мовляв, якщо ви такі друзі, вам буде весело й далі жити поряд. По-сусідськи, мовляв, в гості ходитимете і за житлом доглядатимете.

Будинок наш півроку, як здали. Батьки допомогли з переїздом, влаштували невелике новосілля та привітали мене та Діму з початком нового самостійного життя. І воно, доросле життя, справді почалося. Тільки зовсім не так, як я собі уявляв.

Взагалі Діма, як я вже казав, людина безшабашна. Він із тих, хто спочатку робить, а потім думає. Наприклад, якось він на суперечку стрибнув у ставок, зовсім не подумавши спочатку дізнатися, яка там глибина.

Якщо в інституті було заплановано семінар, на який треба було принести додаткові матеріали, Діма ніколи не дбав їх пошуком заздалегідь. Він завжди покладався на когось іншого. То з інтернету скачає, то у однокурсників спише. Невелика безвідповідальність, як бачите, в наявності.

Я ж – людина ґрунтовна і в усьому люблю порядок. Наприклад, коли постало питання обладнання кухні в моїй новій квартирі, я одразу продумав усі нюанси і подбав про те, щоб усе потрібне було під рукою.

Діма ремонтом взагалі не морочився і повністю переклав цю справу на плечі батьків. Вони й зробили все на свій смак. В результаті, і це цілком очікувано, друг залишився незадоволеним. Мовляв, незручно та незрозуміло, де що лежить.

Але Діма, як ми пам’ятаємо, проблеми не вирішує, він їх уникає. І, у випадку з новою квартирою, він пішов уторованим шляхом. А саме став по будь-якому питанню бігати за допомогою до мене.

Коли він уперше попросив набір інструментів, я не здивувався і не відмовив. Зрозуміло, у новому житлі завжди є де прикласти руки. Але коли мій набір інструментів безвісти зник у Дімчиній квартирі, я насупився. Так справи не робляться.

Потім друг дитинства став приходити в буквальному значенні з будь-якого, найбанальнішого приводу. То він не встиг зайти до крамниці і залишився без хліба. То забув купити яйця на сніданок.

Мені допомагати не шкода, але все має межу. Ще жодного разу Діма нічого не повернув, хоч і обіцяв віддати позичені продукти в потрійному розмірі.

“Михасику, виручай, запросив знайому на чай, а штопор забув купити. Позич, друже”, — чергового вечора просив Діма.

Зрозуміло, що відтоді я свій штопор більше не бачив. І справа не в тому, що Діма його не віддає.  Він просто не може його знайти, без жартів. Нещасний штопор випарувався. Все його немає.

Друг, звичайно, вибачався і обіцяв подарувати мені натомість найкрутіший і найдорожчий штопор. Чи треба говорити, що я чекаю на обіцяне ось уже місяць.

Доходить до найбезглуздіших дрібниць. Якщо Діма забув купити туалетний папір, то біжить до мене. Нема цукру? Друг, тобто я, завжди поряд. Потрібні тарілки для гостей? Наступні тижні я з боєм вибиватиму їх назад.

Якщо я відмовляю і кажу, що не можу поділитися продуктами чи речами, Діма страшенно ображається. Я, каже, тобі нічого не шкодую. Нагадує, що ми друзі з дитинства і маємо підтримувати один одного в будь-яких ситуаціях.

Останньою краплею стало те, що так званий дружок вирішив взяти мої нові колонки. Мовляв, у мене і так звук добрий, а йому не вистачає децибел. Але річ у тому, що їх мені подарували і вони стояли навіть не розпаковані. Я й сам ними ще не користувався. І якби я їх дав другу, то назад не отримав би.

А ці постійні прохання друга-сусіда прихопити його сміття? Почує, що відчиняються мої двері, побачить мене з пакетом сміття і тут же біжить за своїм.

Ти все одно йдеш викидати, прихопи і мій пакет. Не на службу, а на дружбу”, — обов’язково додає Діма.

Загалом мені все це набридло, і я всерйоз думаю про те, щоб продати квартиру і поїхати від неспокійного сусіда на інший кінець міста. Нехай хтось інший няньчиться з ним.