Коли дочці виповнилося 37, Анастасія Павлівна зрозуміла, що більше не можна тягнути.

— Віро, нам треба серйозно поговорити про твоє майбутнє, — сказала Анастасія Павлівна. — Ти збираєшся заміж?

– Збираюся.

— Я бачу, як ти збираєшся. Загалом так. Я поговорила з Машею, і вона не проти.

– Не проти чого?

— Щоб ти стала дружиною її сина Вадима.

— Та ми ж толком і не знайомі з ним.

– І що? Зате його мама моя подруга. І вона тебе любить. До того ж, ти була на весіллі. Забула?

– Мені було тоді 14 років.

– І що?

— За весь цей час ми з ним ніколи ніде не перетиналися. Він мене й не пам’ятає. Мабуть.

— І добре, що не перетнулися. Добре, що не пам’ятає. Буде про що поговорити. Віра, зрозумій, 37 років – це не жарт. А Вадим уже два роки, як у розлученні. Дітей немає. Багатий. Не старий. Ось дивись, Маша фотографії надіслала.

А! Чим не наречений? Усього на десять років тебе старший. Ось він на дачі. А це його машина. А це ось тітка Маша надіслала фото його квартири. Чотири кімнати. А ось він на морі, на дачі.

– На морі? – запитала Віра.

— Там у нього дача.

– А-а, – відповіла Віра і, сумно подивившись на маму, зітхнула.

– Чим не наречений? – продовжувала Анастасія Павлівна, милуючись фотографіями. — Де ти кращого зараз знайдеш.

– І навіщо я йому?

— Маша каже, що ти саме та жінка, яку він усе життя шукав.

— Він розповідає їй про тих, кого шукає?

— Тільки цього не вистачало. Ні звичайно. Навіщо розповідати? Мами і так точно знають, кого шукають все життя їхні діти.

— Та годі.

— Ось, коли в тебе будуть самі діти, ти зрозумієш. А зараз слухайся мене. Я тобі поганого не пораджу. Завтра вранці ти зустрічаєшся з Вадимом. У нього вдома.

– Я нікуди не поїду.

– Поїдеш. Маша мені сказала, що з ним домовилася. Він на тебе чекає. Ну чого ти боїшся? Прийдеш, подивишся. Раптом він тобі сподобається.

— А раптом я йому не сподобаюся? Про це не думала?

— Чого це ти йому не сподобаєшся? Сподобаєшся. Ти тільки це, Віро, поводься вільніше. Бо я тебе знаю. І одягнись якось…

— Як?

— Ну як, як. Сміливіше, чи що.

— Ось ця сукня підійде?

— Вона довга. Викинь її. Або краще дай мені, я сама викину. А коротше в тебе є щось?

– Коротше тільки шорти.

– Покажи.

– Ось.

– Чудово! Те що треба. А із шортами ось цю футболку.

– Так вона обтягує занадто.

— А ти під неї нічого не одягай, ось воно й вільніше буде. І ось цю кепку одягни. А волосся розпусти. Зрозуміла?

— Може, до перукарні сходити?

— Не треба жодних перукарень. Надворі — спека, а ти — до перукарні. Просто розпусти волосся і одягни кепку. Ну ж бо. Дай подивлюся. Чудово. Те що треба. Ось щоб завтра у такому вигляді він тебе побачив. Зрозуміла?

– Зрозуміла.

Так вийшло, що мамина подруга Маша забула попередити свого сина Вадима, що вранці до нього в гості прийде Віра.

А Віра, звісно, ​​цього не знала. І рівно о восьмій ранку стояла біля дверей квартири Вадима.

– Вам кого? — сердито спитав Вадим, відчинивши двері.

– Ви – Вадим? — несміливо запитала Віра.

— Вадим, — впевнено відповів він.

– Тоді мені вас.

– До мене?

— Якщо ви Вадим, — уточнила Віра.

– Я – Вадим. А ви хто?

– Я – Віра.

– Віра?

— Донька Анастасії Павлівни?

Вадим зробив здивоване обличчя.

— А вас хіба не попередили? — злякано спитала Віра.

— А мали?

— Я була впевнена… Мені мама сказала, що вас попередили…

– Ніхто мене ні про що не попереджав. А мама у вас хто?

– Анастасія Павлівна.

— Хто така Анастасія Павлівна?

– Подруга.

– Чия подруга?

Віра від хвилювання почала погано розуміти. Тому відповідала не зовсім на тему.

— Марії Іллівни. Тобто… Я хотіла сказати, що вона подруга вашої мами.

— То ви від тітки Ніни, чи що?

– Ну так! – зраділа Віра. — Я ж і говорю. Від Анастасії Павлівни. Я її донька. Віра я.

— Ну, так би й сказали. Віра! Ну звичайно. Господи, скільки ж ми не бачилися. Років сто, мабуть. Я пам’ятаю Вас ще ось такою маленькою. Заходьте. Бо придумали теж. Анастасія Павлівна. Яка Анастасія Павлівна? Тьотя Ніна! Проходьте. Ось тапочки. Кепку на вішалку можна.

«Гарне волосся, — подумав Вадим. – Віра! Треба ж! Скільки їй зараз? Років тридцять, мабуть? Зовсім дитина».

— Проходьте сюди, Віра. На кухню. Сідайте. Чай будете? Ось булка, ковбаса, олія, сир. Є курка копчена, але холодна. Можна суп розігріти. Я, бачите, снідати сіл, а тут ви. Приєднайтесь?

– Із задоволенням. Тобто ні. Я взагалі мало їм.

«Починається, — сумно подумав Вадим. – І вона туди ж. Чого ж це вони всі мало їдять?»

– Духовне вчення не дозволяє? — спитав він.

– Ні, чому. Дозволяє. У тому сенсі, що… У мене взагалі немає вчення. Просто… Намагаюся стримувати себе.

– Як хочете. А я, з вашого дозволу, продовжу. Не заперечуєте?

— Їжте, їжте. На здоров’я. Смачного.

«Навіщо відмовилася? — думала Віра, дивлячись на те, як Вадим із апетитом їсть копчену курку. Адже я навіть і не снідала».

— А моя колишня ось так само, як з Індії приїхала, то майже зовсім перестала їсти. А невдовзі сказала, що я їй не підходжу. Забрала всі свої книжки і пішла.

– Куди пішла?

— До свого духовного наставника. Вона за рік перед розлученням займалася з ним різними практиками. Ну, ось і… Серйозно захопилася. Вирішила присвятити цьому все життя. До наставника й пішла. Щоб бути ближчою до цієї… як її? Слово весь час забуваю… Загалом означає духовну досконалість!

– А-а. До досконалості, отже, прагнула.

– До неї.

Обидвоє замовкли, не знаючи, що сказати.

— І багато книжок забрала? – запитала Віра, щоб продовжити бесіду.

– Так небагато. Томів 12. Може, більше. Повні збори її улюбленого письменника.

– А-а.

— Віра, а ви випадково не з Індії приїхали? – запитав Вадим.

— Ні, що ви. Де я і де… Індія.

– А в Італії випадково не були?

– І в Італії не була.

– А в Індонезії?

– Теж ні.

«Вона мені починає подобатися, — подумав Вадим. — Жаль тільки, що нічого не їсть. Це насторожує”.

Віра зробила винне обличчя і сумно зітхнула.

– Я взагалі ніде не була. Навіть на морі. У мене на це нема грошей.

— Гроші тут не головне, — розсіяно і тихо промовив Вадим, думаючи про щось своє. — Було б бажання, а гроші й у чоловіка можна взяти.

— Я не маю чоловіка, — тихо сказала Віра.

Вадим отямився від своїх думок і подивився на Віру.

— А бажання поїхати туди є? — спитав він.

– Поїхати куди? – Не зрозуміла Віра. – На море?

— До Індонезії, — відповів Вадим. — Або до Індії. На крайній край, в Італію.

– Ні. А навіщо?

– Ну не знаю. Навіщо туди жінки їздять. Моя колишня, наприклад, навіщось їздила.

– А вона сказала, навіщо їздила?

– Розібратися в собі хотіла.

– Розібралася?

— Зважаючи на все, так.

«А вона хороша, — подумав Вадим, дивлячись на Віру, — навіть занадто. Це насторожує. Треба поставити їй ще кілька запитань».

– Не поснідаєте зі мною?

– Ні. Дякую. Тим більше, мені вже пора.

— Ось уже й пора. Ну, будь ласка. Дуже вас прошу. Інакше я теж їсти не буду.

– Ну добре. Умовили. Тільки трохи.

— Зрозуміло, що трохи. Багато немає. Суп розігріти?

– Розігрійте.

— Оце по-нашому. А то… “Не хочу”. “Стримуюсь”. Моя колишня ось теж все стримувалася, стримувалась, а навіщо, питається? Ну, не хочеш їсти, то й скажи. Я тут до чого? Чому я мушу страждати? Правильно?

– Правильно. А чому страждати?

— А вона, як в Італії була, переїла. Піца, і таке інше. І після цього, напевно, на їжу не може дивитися. Почала харчуватися виключно рослинами якимись. Хотіла і мене змусити.

– Навіщо?

– Як навіщо? Щоб я теж став ближчим до цього… Як її?

— Досконалості?

– Ага.

Вадим знову з цікавістю глянув на Віру.

— А де ви працюєте, Віро?

– В їдальні.

– Ким?

– Кухарем.

— Жартуєте?

– Ні.

– Кухарем? В їдальні?

– Ну так.

— Не в ресторані? Не в кафе?

— У звичайній їдальні.

— У звичайнісінькій? Де підноси та роздача? А наприкінці – жінка на касі? І всі страви із простими назвами?

— У звичайнісінькій. Де таці, і каса — наприкінці. І все просто. Простіше нікуди. Ми навіть просимо відвідувачів, щоб вони самі відносили свій посуд на мийку. Персоналу не вистачає. У нас можна пообідати за пʼятдесят гривень. Тож зарплата невелика.

– А ви заміжня?

– Ні. Загалом у мене був чоловік. Але… він пішов від мене. П’ять років тому.

– Не в Індію, бува?

— Щиро кажучи, не знаю. Але цілком можливо, що туди.

Віра подивилася на годинник.

— Загалом, мені час, — сказала вона. – Дякую за сніданок. Піду.

— Якщо ви більше нічого не хочете.

— Дякую, наїлася.

– Вірю. Ось тепер, Віра, я вам вірю. Бачу, що наїлися.

– Тоді я пішла?

— Ідіть.

Віра підвелася з-за столу.

– Стоп, – сказав Вадим. — Хвилинку. Я не зрозумів. Куди це ви зібралися? Ось я осел. Адже ви, мабуть, до мене не снідати приходили. Ви, Віра, мабуть по справі? Так?

— А хіба Марія Іллівна вам не сказала?

– Ні. Забула, мабуть. Скажіть ви.

– Так це. Я прийшла, щоб запропонувати вам одружитися зі мною.

Вадим думав недовго.

– Зрозуміло. Я згоден.

«Якось він дуже швидко погодився, — подумала Віра. – Це підозріло. Хоча… Чого тут підозрілого, якщо я прийшла у шортах та у футболці».

І тоді, коли Вадим відповів згодою на пропозицію Віри, зателефонувала його мама. Вадим увімкнув телефон на гучний зв’язок.

— Забула тебе попередити, Вадим, — сказала Марія Іллівна. — До тебе сьогодні зайде Віра. Я тебе дуже прошу, синку, придивись до неї. Вона саме та жінка, яка тобі потрібна.

— Ти впевнена, мамо? — спитав Вадим і подивився на Віру.

– Абсолютно.

— І що робити, коли вона прийде?

— Посидьте. Поговоріть. Я впевнена, що Віра тобі сподобається.

– А чого сидіти? Для чого говорити? Якщо ти впевнена, що сподобається, і вона саме та жінка, яка…

— Я впевнена, впевнена.

– Тоді для чого даремно час тягнути? Навіщо даремно базікати? Відразу, як вона прийде, я запропоную вийти за мене заміж.

— Ні, синку, так не можна. Що вона подумає?

— Хтось дзвонить у двері, мамо, — сказав Вадим і підморгнув Вірі. – Мабуть, вона. Піду відкрию… Привіт, Віра.

— Привіт, — Віра все зрозуміла і підігравала Вадиму. – ви – Вадим?

– Вадим.

— Я з приводу одруження.

– Так-так. Мама дзвонила та попередила. Проходьте. Кепочку можна сюди.

– Ні-ні, – відповіла Віра, – дуже поспішаю. Давайте швидко. Заміж мене візьмете?

– З радістю. А коли?

— Час і місце ви самі визначите. Але що швидше, то краще.

— Розумію. Я знаю одне дуже гарне місце. Все буде зроблено швидко. Не сумнівайтеся.

– От і славно. Тоді в мене все. Я пішла?

— Я подзвоню, коли все організую. Телефончик можна?

— Телефон візьміть у своєї мами. Вона знає. А мені нема коли. Поспішаю.

Вадим підніс телефон до вуха.

– Ти все чула, мамо?

— Все, — розгублено відповіла Марія Іллівна.

— Надішли мені номер її телефону, будь ласка. А мені більше з тобою розмовляти нема коли. Пора до весілля готуватися. І ти маєш рацію, мамо, вона мені відразу сподобалася.

«Якось дуже швидко все в них сталося, — подумала Марія Іллівна, — навіть підозріло».