Я і Віта росли у селі, де друзів обирали за принципом “хто ближче живе”. Саме так Вона й стала моєю найкращою подружкою, як тільки ми зустрілися з нею у пісочниці навпроти будинку. Дружили з дитинства і до закінчення школи – разом завжди та скрізь. Пам’ятаю, як вона вперше закохалася, і як вона підтримувала мене, коли це сталося зі мною. Ми не підпускали нікого, тісно вчепившись у цю дружбу, і люди, дивлячись на нас, говорили, що таке буває рідко.

Після школи я закінчила коледж у місті, а потім повернулася до села й тут вийшла заміж. З’явилася сім’я, діти, Віта ж поїхала спочатку до районного центру, потім – до столиці. Вийшла заміж дуже вдало – у грошах купалася, рахувати їх перестала. Я й не заздрила. Навпаки, з радістю приймала те, що мені дала доля – коханого чоловіка та трьох прекрасних дітей. Але потім ситуація почала погіршуватись.

Коли Віта з родиною приїжджала у гості – все завжди закінчувалося посиденьками за чаркою спиртного. При чому, ці гулянки тривали не один день, що мене дуже втомлювало. Віта  смітила грошима, збирала в батьківському будинку однокласників, хвалилася всім своїм чоловіком, який, до речі, виявився дуже скромним, спокійним хлопцем і швидко порозумівся з моїм чоловіком.

Це тривало кілька років, я терпіла, бо цінувала дружбу, тим більше, що приїжджали вони не частіше ніж раз на рік.

Але цього літа сталося те, що перевернуло все. Віта приїхала у свій День народження, зібрала натовп, усіх годувала та напувала на гроші свого чоловіка кілька днів. Якоїсь миті ми залишилися одні з нею і ще однією однокласницею, і вони з реготом почали обговорювати мою близьку подругу, з якою я дружу вже кілька років. Вона живе у селі та працює зі мною. Віта з тією однокласницею підбирали слів, говорили дуже образливо в бік моєї подруги. Вони говорили такі гидоти, що в мене волосся на руках стало дибки, а від злості щось стало в горлі. Не витримавши, я сказала Віті, що так не можна, що ця дівчинка моя подруга, і вона хороша людина. І полилося.

Вона на мене кричала так, ніби я продала душу дияволу, а потім сказала, що я зрадила нашу дружбу. Грюкнувши дверима, я пішла і, знаєте, відчула таке полегшення, наче камінь впав з душі. Мабуть, тримати та накопичувати це в собі роками було не найкращим рішенням. Гроші зіпсували її, зробили злою, грубою і зовсім огидною для мене.

Іноді я згадую всі прожиті роки, і мені важко уявити себе без неї, але потім я розумію, що дівчинка зі школи так і залишилася в школі. Нині це не та Віта, яку я знала.