Ігор вимкнув телефон та подивився на дружину.

— Чуєш, Тань, тут це… Міша дзвонив.

— І чого хоче твій Міша? — уїдливо поцікавилася Тетяна.

“От чому в неї одразу такий тон? – подумав Ігор. — Що не скажу, вона не сприймає. А я навіть нічого і не сказав. А вона вже підозрює таке, що дає їй право бути незадоволеною. Ось звідки це у ній? Не розумію”.

Ігор намагався залишатися спокійним. Інакше, на його думку, йому не добитися від дружини бажаного.

— Та він, власне, нічого такого не хоче, — відповів він.

— А не такого чого хоче?

— Його Валентина вигнала з дому.

– І правильно зробила. Давно пора.

— Чому одразу «правильно»? Може, він і не винний.

— Невинних із дому не виганяють. Запам’ятай це.

— Я запам’ятаю, — сумно відповів Ігор. — Тільки він мій друг. І йому зараз тяжко.

— Допустимо, йому важко. А що від тебе йому потрібно.

– Співчуття.

— Ну, то поспівчуєш йому й справа з кінцем. Важко, чи що?

— Ще йому переночувати нема де.

— Ах, переночувати! – вигукнула Тетяна.

Деякий час вона просто мовчки дивилася на чоловіка. Той у відповідь із сумним виглядом зітхав.

— Я тебе зрозуміла, — сказала Тетяна. – Добре. Якщо тільки це, то переночувати він і в нас може.

“А хто знає, — подумав Ігор. — Тільки це чи не тільки?”

– Я зараз уточню, – швидко відповів він і набрав номер друга.

Розмовляючи з Михайлом, Ігор продовжував злякано дивитись на дружину.

— Ти це, Міша… Тільки переночувати? І все? Чи як?

Якийсь час Ігор слухав відповідь друга.

– Я зрозумів, зрозумів, – сказав Ігор. – А на скільки? … На скільки?

Ігор, не вимикаючи телефону, продовжував дивитися на дружину і злякано моргав.

– Днів на сім, – тихо сказав він.

– Ви зовсім подуріли, чи що? – голосно обурилася Тетяна.

– Тихіше! — злякано зашепотів Ігор.

— Чому я маю бути тихішою?

— Він же все чує там.

– Ну і що? От нехай чує, — сердито шепотіла у відповідь Тетяна. – Навіщо він тут? Ще й сім днів. Або ти забув, що у нас всього дві кімнати та дитина. Де він ці сім днів спатиме? Не подумав?

– Подумав.

– І де?

– На кухні.

– Чудово! На кухні! Значить, уночі мені на власну кухню вже не ввійти. Кращого нічого вигадати не міг?

— Він же мій друг. І йому нема куди піти. Ну, можна він у нас поживе? Ось побачиш, з ним клопоту не буде. Він тихий. А якщо не можна на кухні, то поставимо йому розкладачку в коридорі. Це не назавжди.

Тетяна зробила великі очі.

— А чому ж не назавжди? – вигукнула вона. – Звідки ця зовсім непотрібна скромність. Нехай назавжди переїжджає. Він же друг твій! Що це, сім днів. Ні те, ні се.

— Ну навіщо ти так, Тетяно.

— Тому, що мої подруги не біжать до мене ночувати, коли їх із дому чоловіки виганяють. А знаєш чому?

– Чому?

— Тому що вони виховані, тактовні жінки! І розуміють, що своєю такою поведінкою завдадуть незручності не тільки мені, а й моєму чоловікові.

— Ну, можна він поживе в нас? — вів далі Ігор. — Усього сім днів.

– Ні.

– Ну чому?

– По качану.

– Ну можна?

— Ні, й не проси.

Але Ігор не здавався і ще довго вмовляв Тетяну, наводячи безліч вагомих аргументів. І, зрештою, Тетяна не витримала.

— Тьху ти, — сказала вона. — Чорт із вами. Нехай живе. Але лише сім днів.

– Само собою!

Ігор одразу ж зателефонував Михайлові і повідомив йому радісну новину.

– Можеш приїжджати! – кричав він у телефон. — Тетяна згодна. Кажу, згодна вона. Так. Як на скільки? Ти ж на тиждень говорив. Слухай, Міша, не наглій. Мені й на сім днів було не просто її вмовити. А ти на місяць просишся. Ні. Сказав «ні», отже, ні.

От поживеш тиждень, а там буде видно. Кажу, що все залежатиме від твоєї поведінки. Якщо пройдеш випробування, то все може бути. Від тебе залежить.

Того ж вечора Михайло і переїхав до друга.

«Тільки б вони порозумілися, — хвилювався Ігор. — Так не хочеться втрачати вірного друга через кохану дружину, або навпаки. Вставати на чиюсь сторону не можна. Бо тоді хтось із них обов’язково образиться».

Але Ігор даремно хвилювався, що Тетяна та Михайло не порозуміються. Знайшли. Ще як знайшли. І дуже швидко. З першого дня почали розуміти один одного мало не з півслова.

Спочатку Ігор був радий такому розвитку подій. А потім йому стало це підозріло. Минуло три дні, а Ігор уже був весь на нервах.

«З якого дива він їй квіти щодня дарує? – думав Ігор. — Компліменти каже. Що за цирк? Навіщо? Запевняє мене, що налагоджує з нею таким чином добрі стосунки. Дякує за гостинність. А без квітів та компліментів, що? Не можна обійтись?

Або ось учора! Навіщо він її в кіно запросив? І де вони вешталися після кіно. Він каже, що у кафе.Чому я маю йому вірити. По телевізору – хокей. Відповідальна гра. Я один вдома, з дитиною. А він – з нею. У кіно та в кафе. Квіти та компліменти. Ну, не свинство?

Тепер я розумію, чому його дружина вигнала. А сьогодні вони взагалі прийшли мало не о десятій вечора. Де, питається, були? Вона мовчить, безглуздо посміхається, очі ховає. А він мені про якусь поїздку до водоспаду казки розповідає.

Вона з кухні тепер взагалі не вилазить. Двері зачиняють і бовтають там майже всю ніч. Про що, питається? І що таке він їй розповідає? Адже він і двох слів зв’язати не може».

Загалом, не протримався Михайло сім днів у гостях у друга. Не пройшов випробування. Його вигнали вже за три дні. І вигнала не Тетяна, а сам Ігор. Вигнав після того, як Тетяна сказала, що вони з Михайлом хочуть на кілька днів до Києва з’їздити.

– Посидиш вихідні з дитиною? – запитала Тетяна.

— А чому тільки вихідні? – Вигукнув Ігор. — Чого розмінюватися на дрібниці. Давай я все життя з нашою дитиною сидітиму. А ти в цей час з Михайлом розважайся. І чому лише Київ? У нас багато інших красивих місць. Одеса, наприклад.

Але Тетяна не чула сарказму в голосі чоловіка.

— Говорять, що Київ — найкрасивіше місто, — сказала Тетяна. — Красивішого немає і бути не може. А я жодного разу в нашій столиці не була. Так хочеться побачити.

– Кажуть? — перепитав Ігор.

– Ну так.

— Хто каже, чи можна поцікавитися?

— Михайло каже, — відповіла Тетяна і сховала очі.

– Ну звичайно. Михайло каже. Хто ж ще. Навіщо я безглузді запитання ставлю?!

— То ти відпускаєш?

Цього вже Ігор стерпіти не міг. І коли Тетяни не було вдома, він вигнав друга.

— Щоб духу твого не було в моїй квартирі, — сказав він, виштовхнувши Михайла з квартири і викидаючи за ним валізу. — Друг, називається.

А коли ввечері Тетяна повернулася з роботи, вона одразу поцікавилася, де Михайло.

— Я тут йому смачненьке купила, — сказала вона. — Сардини в олії. Міша так любить сардини.

– Даремно старалася, – сказав Ігор. — Міша пішов від нас. Сказав, що знайшов краще місце для ночівлі. Набридло жити на кухні. Їсти сардини в олії в іншому місці. Тут у нього чогось апетиту немає.

– Ось як? — з жалем сказала Тетяна. – Жаль.

— Що тобі жаль?

— Ну… Так… Йому зараз непросто. Мабуть, ми його чимось образили.

– Нічого страшного, – сказав Ігор. — Погостював трохи, пора і честь знати.

Тетяна зробила сумне обличчя, махнула рукою, пішла на кухню та зачинила за собою двері.

«От і правильно, – подумав Ігор. – І я піду прогуляюся. Повітрям подихаю. Обміркую дещо».

Перед відходом Ігор подарував Тетяні букет квітів, покликав у кіно на останній сеанс та повідомив, що у вихідні вони їдуть до столиці.

– А дитина?

— З ним моя мати посидить. Вона незабаром приїде.

Як тільки за Ігорем зачинилися двері, Тетяна одразу зателефонувала дружині Михайла, Валентині.

— Здається, вийшло, — сказала вона. — Ігор подарував квіти, запросив у кіно, а у вихідні ми їдемо в нашу столицю. А з дитиною свекруха посидить.

– Рада за вас.

— А Міша вже повернувся?

– Повернувся. Спить. Каже, що ніколи так не втомлювався і не хвилювався, як ці три дні. Думав, що Ігор не витримає та поб’є його. Але для друга він готовий на будь-що. Навіть на такий ризик.

Незадовго до цих подій Тетяна поскаржилася Валентині.

— Ми нікуди не ходимо, — казала вона, — нікуди не їздимо. Інші он і в кіно, і в театри. І на екскурсії – у різні міста. А він мені після народження дитини навіть квіти не дарує.

Отоді Валентина і запропонувала.

– Є спосіб, як все виправити. Але для цього я маю вигнати Мішу з дому.

— Вигнати Мішу з дому?

Валентина пояснила, у чому суть справи.

— А як не вийде? – Запитала Тетяна.

– Ну, не вийде і не вийде. А спробувати варто.

Спробували. Вийшло.