Макcим дуже любив рибу оселедець.

— Душу готовий продати за нього, — казав він. — Будь-кому. Особливо якщо фого з картоплею в мундирі, хлібом житнім, цибулькою і олією запашною соняшниковою.

І тому у Максима, де б він не жив, завжди був великий запас цього оселедця. У вигляді консервів. Не менше ніж сорок банок. А від самого Максима завжди пахло оселедцем. Він і за стіл не сідав, якщо на ньому оселедця не було.

А ось Люда, колишня дружина Максима, вона навпаки. Оселедець ненавиділа. І навіть запах його не виносила. А коли Максим починав його смажити, Люда просто на весь день тікала з квартири, аби запаху цього не відчувати.

Загалом, чи оселедець тому причина, чи інше щось, але вони розлучилися. Ну, розлучились і розлучилися. Звичайна справа. З ким не буває. Здавалося б, на цьому все й закінчилося між Максимом та Людою. Але ні.

Максим ще задовго до розлучення зрозумів, що з Людою в нього нічого не вийде.

— Не широкї душі це людина, — казав він. — Отже, рано чи пізно вона вижене мене зі своєї квартири. І доведеться мені тоді повертатися до гуртожитку.

І за півроку до того моменту, як Люда вказала йому на двері, він зробив собі дублікат ключів від її квартири.

— Про всяк випадок, — казав він. – Мало що.

А коли розлучилися, Максим віддав Люді лише один комплект ключів. А про другий нічого їй не сказав.

«Навіщо поспішати? – думав він. — Сказати завжди встигну. Мало що”.

— За тиждень зайду за оселедецем, — сказав Максим на прощання.

— Заходь, — відповіла Люда і відразу, зачинивши за Максимом двері, забула і про нього, і про його оселедець.

А через тиждень вона узяла на роботі відпустку і полетіла до моря. Максим нічого про це не знав. І думав про свою оселедець.

— Можу, звісно, ​​й так у квартиру прийти, — міркував він. — Ключі маю. Консерви – мої. Але це якось не по-людськи. Все-таки ми вже чужі люди. І квартира – не моя.

І Максим подзвонив колишній дружині.

— Я чого тобі дзвоню, Люда, — сказав він. — Оселедець хочу свою забрати. Сама розумієш. Для мене без нього і життя не на радість.

І тут Максим дізнається, що консерви свої він може забрати не раніше, ніж за місяць.

«От які справи! – думає Максим. – Місяць! Я не витримаю. А із грошима у мене проблема. Зайвих немає. І витрачатися на нові консерви, коли їх багато є, не хочеться».

І Максим вважав, що нічого страшного, якщо він скористається ключами і забере своє.

– Я тільки увійду, візьму своє і піду, – міркував Максим. — Мені чужого не треба. Сподіваюся, що Люда замки не змінила. Ну, а якщо змінила, то не доля.

Люда замки не змінила. Максим піднявся ліфтом на двадцятий поверх і спокійно увійшов до квартири. Але вже за десять хвилин він почув, як у квартиру ще хтось заходить.

«Це хто там, — подумав Максим, ховаючись у шафі з одягом. – Хто б це міг бути?”

То була його колишня теща. Люда перед від’їздом попросила її заїхати і щось зробити. І так вийшло, що вона приїхала майже одночасно зі своїм колишнім зятем.

Було погано чути, але Максим одразу впізнав її за голосом.

“Якщо вона мене тут виявить, – думав Максим, – скандалу не уникнути”.

А колишня теща приїхала не одна. З нею були ще якісь люди. Максим не збагнув, хто це. Було ясно, що це чоловіки.

За годину Масим зрозумів, що всі пішли, і йому можна виходити. Він обережно виповз із шафи, пройшовся квартирою і все уважно оглянув.

— Ну, зрозуміло, — сказав Максим. — Вона приїжджала забрати деякі продукти. Тому що і холодильник порожній, і в шафах нічого їстівного. Цікаво, а мої консерви вона випадково не забрала?

Максим заглянув на антресолі. Банки із оселедцем стояли на своєму місці.

– Слава Богу, – сказав Максим. — На місці, рідненькі.

І тільки-но Максим уже хотів вийти з квартири, він зрозумів, навіщо ще приїжджала його колишня теща. Тому що не зміг відчинити своїми ключами двері. Замки було змінено.

Максим хотів подзвонити своїм друзям та покликати їх на допомогу. Але! Зателефонувати не зміг. Його телефон розрядився. А зарядного пристрою до його моделі смартфону у квартирі не було.

Максим почав шукати вихід із становища. Шукав два дні. Не знайшов. І змирився з тим, що йому доведеться тут бути, поки Люда не повернеться і не випустить його.

Він прожив у квартирі до повернення Люди. Майже тридцять днів. І весь цей час він змушений був харчуватися оселедцем. Бо нічого їстівного в домі, крім нього, не було. Колишня теща забрала, коли приїжджала.

— Я розумію, Люда, чому ти не змогла зі мною жити, — сказав Максим, коли колишня дружина випускала його з помешкання. – Тепер мені все ясно. Це все він. Оселедець. Я був весь просочений цією гидотою. Від мене пахло солоною рибою. Цей запах. Не зовсім зрозуміло тільки, чому ти мене так довго терпіла? Чому одразу не…

— Я не могла тебе вигнати доти, доки кохала.

— Пробач мені, Люда. За все. І якщо раптом… Ну, мало… Усяке буває… То знай. Люди змінюються. У всякому разі, я точно. Тому що я і оселедець — це все в минулому. Сьогодні мені навіть не віриться, що то був я.

Через півроку Максим та Люда знову стали жити разом.