Я зараз у декреті. Дитині лише півтора роки. І найближчого року, як мінімум, я зі своєї відпустки виходити не планую. У мене чудовий чоловік, котрий у всьому мене підтримує. Любить і мене, і дочку.

Справи у нашої сімʼї, донедавна, йшли цілком нормально. Звичайні будні. Але кілька тижнів тому навколо мене почав розвертатися цілий кругообіг подій.

Все почалося досить буденно зі звичайного маминого дзвінка. Ось тільки голос у неї був схвильований. Вона стала плутано пояснювати, що мій брат має дуже серйозні проблеми.

У мене є двоюрідний брат, син маминої молодшої сестри. Не можу сказати, що у нас із ним колись були теплі стосунки. По-перше, давалася взнаки різниця в п’ять років, а по-друге, на мій погляд, він завжди був, м’яко кажучи, дивним.

Я в його поведінці нічого веселого ніколи не бачила. Решта: бабуся, мама і тітка завжди Колю тільки виправдовували. Ну, він же хлопчик, а хлопчики повинні пустувати.

І ось хлопчик підріс. Нині йому вже дев’ятнадцять років. Поки він був неповнолітнім, він мав у школі кілька неприємних інцидентів. Але тоді все обмежувалося бесідами у відділі у справах неповнолітніх.

Зараз вік повної відповідальності у Колі вже настав. І він не змусив себе довго чекати з черговою витівкою.

Як мені пояснила мама, Коля разом з кількома друзями вплутався в якусь вуличну бійку. І тепер цей інцидент розслідують. Від мене ж мама вимагала забезпечити двоюрідному братові алібі. Так-так. Саме вимагала.

На моє резонне запитання, а з якого такого переляку я взагалі повинна влазити в це, мама пояснила, що крім мене більше нема кому. Вони так вирішили на сімейній нараді.

Тобто мама та сім’я тітки. А мене вибрали саме тому, що я вдома сиджу сама. А решта родичів у нас працюють.

Тобто за маминою логікою виходило, що якщо хтось скаже, що Коля того дня в бійці не брав участі, а був, наприклад, із тіткою, то така брехня швидко викриється. Бо ту на робочому місці того дня бачила ціла юрба колег.

Тому вони там вирішили, що я маю сказати слідчим, що Коля весь день у мене був і мені по дому допомагав і доглядав за малюком.

Зізнатись чесно, я тоді взагалі це все якось несерйозно сприйняла. Навіть уявити не могла, що дійде до якихось слідчих дій. Тому того дня мамі просто сказала, щоб та не переживала і все нормально буде.

Але через кілька днів мені дійсно зателефонував чоловік і, представившись слідчим, запросив для свідчень.

Поки я збиралася, у мене в голові промайнула тисяча думок. На моїй пам’яті Коля брав участь точно не в одній бійці. І ніколи ще так серйозно не було. Слідчий пояснив, що Коля вже дав свідчення і заявив, що весь день тоді провів у мене.

А потім почав викладати на стіл фотографії постраждалого громадянина. І там було все дуже сумно. Мені навіть дивитись на це було боляче, що довелося пережити тому чоловікові, я навіть припускати не берусь.

До того ж, оскільки в бійці брала участь не одна людина, вся ця компашка почала здавати один одного. Доказів знайшлося вище даху. Та ще й на камери вони потрапили. І я сказала правду: вдома того дня я була з дитиною одна.

Тепер вся рідня, з моєю рідною мамою на чолі, оговорює і мене, і мою дитину, і мого чоловіка останніми словами. З нами більше ніхто не спілкується.

Якщо не рахувати за спілкування повідомлення з прокльонами та погрозами відплати, які на нас валяться, як із рогу достатку.

А лжесвідчення, на хвилиночку, теж злочин. Чому я мала піддати такому ризику себе, а якщо зі мною щось трапиться, то і свою дитину? Щоб вигородити якогось не буду казати кого? Але ніхто із родичів цього й чути не хоче. Усі твердять лише, що через мене тепер братові загрожує реальний термін.