У нас у сім’ї завжди був “культ чоловічих штанів”. І бабуся, і мама жили в розлученні, з особистим життям не ладналося, тому навколо мого молодшого брата мало не навприсядки танцювали. Остання цукерка – Антошці, найкращий шматочок – Антошці, солодкі ягідки з дачі – ну, ви, гадаю, зрозуміли.

А мені не щастило за всіма статтями. Я і старша, то ще й дівчинкою примудрилася народитися. Тому мені покладалася за братом і ліжко застеляти, класу так до восьмого, і сніданком-обідом його годувати, бо “хлопчик не повинен сам собі готувати, коли вдома стільки жінок”. Готувати собі – це налити чай або какао, нарізати бутерброди та погріти в мікрохвильовій печі тарілку супу. Велика проблема.

З таким підходом до виховання було зовсім не дивно, Антошка ставився до нас до всіх, як до прислуги. За все своє життя я не пам’ятаю, щоб він хоч раз сам помив посуд, приготував собі бодай яєчню або сам закинув речі у прання.

– Чоловік не має займатися жіночими справами. Ось у нас з чоловіками зараз все так погано через те, що всякі пустоголові виховують хлопчиків неправильно, змушуючи робити жіночу роботу. А потім дивуємось, чому вони намагаються обабитися.

Ох, як я злилася від таких міркувань та поведінки мами та бабусі. Скільки разів я страйкувала, особливо коли мені тяжко доводилося в дев’ятому та одинадцятому класі, коли треба було складати іспити. Мені готуватися треба, і так голова пухне, а мама з бабусею по черзі дзвонять.

– Ти вдома? А Антошку зустріла, нагодувала обідом? Чому ще у школі? Які підготовчі? Давай живо додому, там дитина голодна сидить, а вона нісенітницею страждає!

Коли я була у дев’ятому класі, брат закінчував п’ятий. Вже справитися з мікрохвильовою він явно міг. Враховуючи, що зростом він був приблизно з мене вже, то проблем із діставанням із холодильника супу у нього теж не виникало. Але ні, я мала кидати заняття і бігти додому, щоб годувати голодного хлопчика. А потім ще й уроки сидіти з ним робити.

В одинадцятому класі була така сама ситуація, хоча брат уже підріс. Більш самостійним він від цього не став, дякую мамі та бабусі. Як я примудрилася взагалі нормально скласти іспити, для мене загадка. Але мої успіхи нікого особливо не потішили.

– Та навіщо дівчинці освіта? Ти маєш прагнути побудувати міцну сім’ю, дітей ростити, чоловіка радувати, будинком займатися. Ось у матері є освіта і що в ньому хорошого? – підтискала губи бабуся.

Я ж не хотіла спочатку судомно шукати чоловіка, стрімголов тягти його до РАЦСу, а потім страждати, бо він пішов до жінки, яка не так повернена на домашньому господарстві. Вступати хотіла на очне, але мені одразу заявили, що оплачувати моє навчання ніхто не буде. Нема чого, мовляв, балуватися, зайві гроші переводити.

Тоді я зібрала речі, і пішла з дому, залишивши маму та бабусю кружляти над любимим Антошкою. Сама влаштувалася на роботу, згодом з’їхала від подруги до зйомної кімнати, а наступного року вступила на заочку. З мамою та бабусею зв’язувалася лише на свята. Самі вони мені не дзвонили, не було коли.

До того ж на мене злилися. Через те, що я тепер не жила з ними, бабусі довелося піти з роботи, щоб годувати онука обідами та не залишати одного вдома. Про моє існування згадали, коли Антону стукнуло вісімнадцять і замаячила армія. Від мене вимагалося багато грошей, щоби його відмазати.

У мене грошей не було, і шукати їх я не збиралася. Що шокувало маму і бабусю. Як це – не хотіти зробити щось на благо брата? Посварилися ми тоді дуже і дуже сильно.

У результаті в армію брат не пішов, якось це питання вони втрясли. А я на наступні роки сім виявилася відрізаною від сім’ї. Не скажу, що це мене засмутило.

Я закінчила університет, змінила роботу, взяла іпотеку, познайомилася і з’їхалася з хлопцем. Ми вже два роки живемо разом та подумуємо про похід до РАЦСу. Мої родички про моє життя нічого не знають. Але раптом днями пролунав несподіваний дзвінок.

Дзвонила мама, ніби й не було семи років мовчання, вона запросила до гостей. Я відчувала, що їм щось треба, але вирішила сходити. Цікаво ж. І я не помилилась.

Мене зустріли брат, бабуся і мама,. Мені одразу було оголошено про велику радість – Антон одружується. Навіть заради пристойності запитали, як у мене справи. Було помітно, що відповідь їх не дуже цікавила, тому я відмастилася загальними фразами.

– Тут таке діло. Антошка одружується, йому треба кудись привести дружину. Тому бабуся залишає йому свою квартиру та дачу. Тож тобі треба забрати бабусю до себе, їй без нагляду жити вже важко.

Мені здалося, що прослухала половину розмови, бо зв’язку між залишенням спадщини братові та переїздом бабусі до мене я не побачила.

– А чого б раптом не до тебе? – глянула я на маму. Чому ця радість не дісталася Антону я навіть не стала питати.

– Взагалі-то я теж не молодію, мені вже важко!

– Добре. Нехай тоді опікується Антон. Йому спадщина – йому й доглядати.

– Він же чоловік! А якщо мені потрібно буде допомогти помитися? Ти що городиш? – обурилася бабуся.

Я сказала, що у брата незабаром з’явиться дружина, яку можна залучити до цієї справи. Вже за трьохкімнатну квартиру і дачу можна трохи й упокорити гордість.

– Ну, ось ще чоло! Тобі вона бабуся, а невістці хто?

– А невістці вона благодійниця, яка врятувала від іпотеки.

Що смішно – брат всю розмову сидів у телефоні, ніби розмова його взагалі не торкалася. Або він був впевнений, що все вирішено вже, а тепер просто формальності.

Але я була проти того, щоби забирати бабусю до себе. І куди? У мене однокімнатна квартира в іпотеці, де я живу з хлопцем. У мами дві кімнати, у брата три, а бабусю маю забрати я. Спадщина повз мене, зате весь головняк звалюється саме мені. Не любимому онукові, якому вона все життя нижче за спину дула, а мені, яка в дитинстві від неї ганчіркою по обличчю отримувала, якщо щось не так робила.