За все життя народила й виховала одного єдиного сина. Все, що мала віддала, аби він мав гідну освіту, перспективне майбутнє і щасливе дитинство. Не жаліла ні копійки на його дитячі примхи й не ображалася на його підліткові капризи. Намагалася зробити з нього вихованого чоловіка.

Та зараз мені вже майже 70, а допомоги від сина годі й чекати, – жаліється старенька Леся Дмитрівна. Каже, син навіть навідати її не приїжджає, тільки телефонує зрідка, аби сказати, що живий, здоровий.

– Я розумію, в нього своє життя, сім’я, робота, – каже старенька, – але ж можна приїхати хоча б раз на місяць і допомогти по господарству, я ж завжди все роблю сама. А сили вже не ті…

Та й нещодавно сталася одна неприємна ситуація, яка Лесю Дмитрівну дуже засмутила. Дім у неї старий, практично ніяких сучасних зручностей немає, туалет на вулиці, ванни не має, пральної машинки теж. Тільки телевізор, і той вже не працює. Якось попросила жінка свого сина, аби той їй речі виправ у себе вдома.

– Ти ж маєш машинку, зроби це, будь ласка, щоб я руками не прала, – ласкаво попросила Леся Дмитрівна.

Та син навіть не звернув увагу на материне прохання, ніби й не чув, тільки фиркнув, сказав, що має справи й поїхав геть. З того часу мати його вже два тижні не бачила і не чула. Не телефонував навіть. Дуже це засмутило стареньку, вона тільки витерла сльози зі змарнілого обличчя й похилившись на палицю промовила:

-Не так я тебе виховувала сину, я ж тебе так любила, виховувала, як порядну людину, а ти зараз навіть допомогти матері не хочеш…